Після скандалу в лікарні хірургиня вже змирилася з обвинуваченнями, аж поки вночі не пролунав дзвінок із несподіваного номера

Ювілей Руденка святкували в колонній залі старовинного готелю.

Сорок років у професії, триста гостей, міністр за центральним столом, телекамери біля входу, струнний квартет на балконі. Руденко в смокінгу з метеликом стояв на сцені під власним портретом у позолоченій рамі й приймав ювілейний тост від ректора. Він був великий того вечора, сивий, породистий, із поставленим голосом.

І коли він говорив у мікрофон: «Лікар має бути бездоганний, як скальпель», зал аплодував стоячи. Двері в кінці зали відчинилися посеред оплесків. Коваленко увійшов не поспішаючи.

На ньому був темно-синій костюм, той самий. Усі, хто впізнав, ахнули потім саме через костюм, бо саме в цьому костюмі його було зображено на портреті, що стояв біля закритої труни під час громадянської панахиди. Він ішов через зал між столами, і оплески гасли за його спиною рядами, як свічки на протязі.

Офіціант із тацею застиг на півкроці, і дванадцять келихів тонко дзвеніли в такт його диханню. Міністр опустив виделку. Хтось із перших рядів дуже виразно на весь притихлий зал сказав: «Мамо».

Коваленко піднявся на сцену, м’яко забрав мікрофон із руки Руденка. Той не пручався. Він дивився на покійника, і його велике породисте обличчя осідало, опливало, як віск. Коваленко повернувся до зали.

— Добрий вечір, — сказав Коваленко. — Прошу вибачення за вторгнення. Я помер чотирнадцятого жовтня в цій прекрасній клініці, тому запрошення мені не надсилали. Але покійникам, як відомо, відчинені всі двері. Дозвольте мерцеві п’ять хвилин. У живих я більше ніколи нічого не попрошу.

Він говорив рівно п’ять хвилин, по годинах, коротко, по-банківськи, цифрами й фактами. Про сина й заставну, про угоду з Руденком і її ціну. Суму він назвав уголос, до останньої одиниці, і залом пройшов спільний низький звук, ніби зачепили басову струну.

Про підмінений протокол і хірургиню, яку розтоптали при тридцяти свідках. Помічник у сірому костюмі тим часом ішов уздовж столів преси й розкладав перед журналістами однакові сині теки — копії документів, завірені й пронумеровані.

— І останнє, — сказав Коваленко.

— Голос ювіляра. Запис від двадцять першого жовтня цього року. — Він підняв диктофон до мікрофона й натиснув кнопку.

І над столами, над кришталем, над позолоченим портретом поплив поставлений, упізнаваний із першого ж складу голос: «Це не твоя справа, Коваленко. Це моя стара гігієна. Дівчинка знала зайве. Дівчатка, які знають зайве, не повинні оперувати. А будеш рипатися, я нагадаю слідству, що підпис твого сина на заставній справжній і експертиза це підтвердить. Твоя смерть, дорогий мій, може стати дуже живою кримінальною справою. З тебе два мільйони за мовчання. Ювілей у мене скоро. Сам розумієш. Витрати».

Руденко стояв під власним портретом і слухав власний голос.

У третьому ряду підвівся зі стільця високий чоловік у темному костюмі, Савченко, з постановою в руці, і пішов до сцени не кваплячись, як ходять люди, які чекали п’ять років і тепер нікуди не поспішають…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇