Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

Курна спека, гудки й суботня метушня лишилися назовні. У центрі майже нікого не було. Через службовий вхід Марина провела Оксану до свого столу, всадовила й узялася друкувати. На екрані змінювалися незрозумілі рядки. Оксана стежила за ними, вп’явшись пальцями в коліна.

— Ділянка, дім… Власниця ти, правильно. Іпотека закрита, обтяжень ніяких, — упівголоса промовляла Марина. Раптом її руки завмерли. — Зажди-но…

Вона вдивилася в екран і посіріла на обличчі.

— Ксюшо, тут заява на реєстрацію продажу твого дому. Подали три дні тому. Продавець — ти, покупець — Денис, прізвища вголос не казатиму. З області. А ціну подивися. Половина ринкової. Реєстрацію зупинили, чому — поки неясно. Слава Богу, зупинили. Ще додано довіреність: від тебе, з правом продажу.

— Від мене?! — Оксана підвелася. — Я нікому довіреності не давала! Нічого такого не підписувала, взагалі нічого!

— Твій підпис тут є. Раз не підписувала, значить, підробили, — тихо мовила Марина. — Це вже кримінальна справа, Ксюшо: підроблені документи, спроба шахрайства. Добре, що реєстрацію зупинили. Видно, реєстратор щось помітив. Може, відсутність дитячих часток і згоди опіки. Закон поки стоїть на сторожі, тільки вони на цьому не зупиняться. Покупець чекає, довіреність уже подали — напевно, вигадали, як обійти перешкоду. І, схоже, розраховують на сьогодні.

Оксана згадала слова циганки про два квитки на вечірній автобус і попередження не повертатися до чоловіка сьогодні. Саме сьогодні. Отже, в неї вдома, під власним дахом, мало щось статися.

— Їдемо до нотаріуски, — Марина схопилася. — Без неї таких справ не провертають. Невже Галина Андріївна… Ні, вона найчесніша людина. Але знати щось мусить.

Нотаріальна контора містилася на головній вулиці, у старому двоповерховому будинку. Галина Андріївна працювала в райцентрі понад тридцять років: знала всіх, пам’ятала кожну угоду. Про цю сухеньку сиву жінку казали, що ні залякати, ні купити її ще нікому не вдалося. Репутація в неї була міцна, як кремінь.

Хоча по суботах прийому не було, вона їх прийняла. Спершу вислухала Марину, знайому їй по роботі, потім Оксану. У строгому жакеті, з щільно стиснутими тонкими губами, нотаріуска дивилася на них крізь товсті скельця окулярів. Не перебивала, але хмурилася дедалі дужче.

— Отже, на продаж дому подано довіреність від вас. Ви її не видавали?

— Клянуся, ні. Сьогодні вперше про неї дізналася.

Галина Андріївна підійшла до шафи по товстий реєстр. Гортаючи книгу, вела сухим пальцем по записах, потім зняла окуляри й потерла перенісся.

— Тут такої довіреності немає. Я її не посвідчувала. Припустімо, звернулися до іншого нотаріуса, хоча навряд чи: все на видноті, мені стало б відомо. Швидше за все, підробили цілком, разом із печаткою. — Вона помовчала. — Тепер розповім про вчорашніх відвідувачів. Чоловік назвався вашим чоловіком. Віктором його звати? Високий, світлий, обходжений, приємний на вигляд. Прийшов із двома: чоловіком міського вигляду й молодою жінкою. Просили сьогодні ввечері виїхати в Кам’янку. Нібито дружина хвора, лежить, приїхати не в змозі, а згоду на угоду й ще якісь папери оформити треба терміново.

Оксана слухала ні жива ні мертва.

— Я в них лежача хвора?

— Саме так мені й повідомили. Але дещо мене насторожило, мила. — Галина Андріївна повернула окуляри на місце; погляд за скельцями став жорстким. — Стара я, щоб мене легко було провести. За тридцять років посвідчення угод навчилася розрізняти, коли тхне гниллю. Поспішали вони, а нечисті справи поспіх люблять. Потім цей Денис: аж надто гладко та солодко розмовляв. І пам’ять у мене ще служить. Роки зо три тому молода жінка з Кам’янки оформляла зобов’язання дітям частки виділити — після допомоги на житло. Світленька така. Оксанка. Це ж ви?

— Я, — ледь чутно відповіла Оксана.

— От і згадала вас учора, щойно вони адресу назвали, — вдоволено кивнула нотаріуска. — Думаю: у жінки свій дім, дитина, а зобов’язання виділити частки так і лишилося невиконаним. Тепер її збираються підвести під угоду, запевняють, ніби вона лежить хвора і на все згодна. Тут або вона сама не при собі, або її обманюють. Я їм одразу відмовляти не стала. Відмовиш — сполохаєш, а мені треба самій розібратися. Тому веліла приготувати документи й сказала, що ввечері приїду. Сама ж вирішила: доберуся до дому й на власні очі подивлюся, що там за дружина, яка з ліжка підвестися не може. З’ясую, на що саме вона збирається погоджуватися. Якщо виявлю хоч щось нечисте, такої угоди не посвідчу, хоч ріжте мене. Ось із цим і збиралася до вас їхати.

— Галино Андріївно, ви золото! — вихопилося в Марини. — Ви навіть не знаєте, від чого її вберегли.

— Поки що я лише сама не дозволила себе ошукати, — суворо заперечила та. — Рятувати ще доведеться, і вам, молоді. — Сухі руки лягли на стіл. — Вони чекають мене ввечері. Думають, буде покірна хвора дружина, підпише все, що запропонують. А я можу приїхати не сама…