Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

— Ти питала, як я біду розгледіла, — нагадала якось Тамара за чаєм, відпиваючи з блюдця. — Ми, цигани, серед чужих усе життя скраєчку ходимо. Образити норовлять на кожному кроці, от і зір гострий. З краю далі видно. Біду за версту чуємо, інакше не вижити. У цьому наше ворожіння, а зовсім не в картах та наговорюваннях: дивимося й бачимо. Осілий, ситий чоловік у себе вдома відвикає дивитися. Упевнений, що його не зачепить, а біда вже поруч ходить. Тихо.

Оксана кивала. Вона теж навчилася дивитися розплющеними очима. Не підозрювати кожного — помічати, зберігаючи спокійну пильність, яка не дозволить знову себе ошукати.

Спершу селом шепотілися: з циганкою знюхалася. Коли дізналися всю історію, розмови стихли. Навіть деякі жінки, які навесні відганяли Тамару від прилавків, тепер привітно кланялися. Правда постала на весь зріст, і думка змінилася. Добрий вчинок однієї господині, яка нагодувала голодних циганських дітей, розтопив лід у всьому селі.

Наприкінці серпня, коли річка вистигла, а вранці вже пахло осінню, рипнула хвіртка. Оксана виносила свіжі сирні круги з льоху, розставляла провітритися на дощаному стелажі. Озирнулася — біля воріт Віктор. Зайти не наважувався. Схуд, не голився, одяг зім’ятий. Від ясноокого красеня, який колись запаморочив їй голову, лишилося небагато: життя схопило чоловіка за комір і добряче струснуло.

— Ксюню, можна? — голос у нього був хрипкий.

Витираючи руки об фартух, Оксана відчула, як щось здригнулося всередині. Любов давно згоріла дотла. Ворухнувся гіркий, стомлений жаль до того, з ким прожито сім років і від кого народилася дочка.

— Заходь, коли прийшов.

Він пройшов, потупцявся біля ґанку. Дивився в землю й говорив квапливо, збиваючись:

— Винен я. Дурень, біс поплутав. Денис обвів навколо пальця, стільки наобіцяв… Тепер усе зрозумів. Нічого мені не треба, крім сім’ї, дому, дочки. Прости, прийми назад. Я перед тобою навколішки повзатиму. Спокутую, іншим стану.

Слова лилися далі, а Оксана мовчала. Слухати ставало не болючіше — ясніше. Перед нею пропливало лагідне ранкове світло, коли він забрав синю теку з її рук. Два квитки, у яких не знайшлося місця дочці. Світлиця, чужі люди, що продають дім, і чоловік, який мнеться поруч. Його руки, простягнені до неї разом із виправданнями.

Оксана розуміла це так: він повернувся, бо лишився ні з чим. У його поверненні вона не бачила каяття. Якби вдалося те міське життя, якби при ньому лишилися обіцяні гроші й весела жінка, чи став би він згадувати покинутих? Оксана не вірила, що тоді були б потрібні йому вона, дочка чи цей дім. Він прийшов голодним туди, де двір був ситий, захотів повернутися до колишнього життя, бо нове не склалося. Тепер у нього нічого не лишилося, і він просився назад. Саме це чула Оксана за словами про сім’ю, про дочку, про те, що все зрозумів.

Коли Віктор замовк, вона ще довго стояла, перш ніж відповісти. Голос прозвучав рівно; ні злості, ні сліз, ні крику в ньому не було. Усе всередині вже відболіло й прояснилося, як кринична вода.

— Вікторе, прощення від мене не буде. Почуй: я тебе не прощаю. Не тому, що хочу зла чи досі злюся. Злість давно вигоріла. Але є речі, яких пробачити не можна. Ти ж не на хвилину з’їхав з глузду, не зопалу оступився. Тижнями це готував. Уранці був зі мною ласкавим, а сам замовляв фальшиві папери. Ти збирався виставити на вулицю мою дочку. Нашу дочку, Вікторе. Щоб самому поїхати до міста з чужою жінкою. Це не хвилинна дурість, після якої можна повернутися й просити все забути. Такого я не пробачу. Мені лишається пам’ятати, що ти хотів зробити, і жити далі.

Він звів заплакані очі.

— Ксюню, та ж я Ірин батько.

— Батько, — кивнула вона. — Цього не віднімеш, навіть якби захотілося. Кров лишається кров’ю. Захочеш бачитися з дочкою — приходь, забороняти не стану. Я не буду при дитині батька брудом поливати. Виросте Іра, дізнається й вирішить сама. Захоче тебе знати — її право, не захоче — теж. Але чоловіком і господарем сюди ти вже не повернешся. Своє місце ти продав тому городянинові за два квитки.

Віктор стояв, опустивши голову. Оксана пішла до сіней, відрізала окраєць свіжого хліба, відламала достиглого сиру. Загорнула в чисту ганчірку й винесла йому.

— Візьми поїсти. Дорога неблизька.

Він узяв вузлик тремтячими руками, не глянувши на неї.

— Іди, Вікторе. Далі живи як знаєш, — тихо сказала Оксана. — Бажати тобі зла гріх, я й не бажаю. Тільки в моєму житті місця для тебе більше немає. Іди.

Ще мить він постояв, наче збирався щось додати, але промовчав. Згорбившись, подався до хвіртки, стискаючи хліб із сиром. Біля воріт озирнувся.

Оксана вже дивилася на Іру. Боса дівчинка в ситцевій сукні вибігла з дому з кошеням на руках і притулилася до матері.

— Мамо, хто приходив?

Оксана провела долонею по її світлому волоссю. Один раз, востаннє, подивилася на віддалену сутулу спину й відвела очі.

— Ніхто, доню. Перехожий попросив хліба в дорогу, от я й дала. Не звірі ж ми, щоб голодному відмовити.

Узявши Іру за руку, вона повела її додому. На високому березі Світлої стояв їхній урятований, теплий, повний дім; молоком, кропом і свіжим сиром пахло в ньому так, як колись пахли бабусині руки. За вікнами стишався серпневий вечір. У хліві мукали корови, льох зберігав круги, що достигали. Під старою іконою в червоному кутку ледь жевріла лампадка — наче з того світу й справді наглядали за жінкою, дівчинкою та домом, господинями якого вони лишилися.

Услід тому, хто йшов, грюкнула хвіртка. Оксана голови не повернула. Більше вона назад не озиралася: попереду росла дочка, наповнювався льох, тривало життя, що пережило біль і очистилося, — світле й пряме, немов путівець уранці, поки його ще не припорошило пилом.