Після смерті дружини я приїхав забрати її речі, але слова охоронця змусили мене переглянути запис із камери
Похорон відбувся за два дні. Сама церемонія злилася для мене в довгий, мутний коридор із голосів, чорного одягу, вологих хустинок, чужих рук на моєму плечі. Люди говорили правильні слова. «Тримайся». «Яка втрата». «Така була жінка». Я кивав. Іноді дякував. Іноді просто дивився повз обличчя й бачив не їх, а Олену вранці на кухні: окуляри на носі, чашка в руці, голос зі спальні.
Ярина плакала голосно, надривно, майже театрально. Вона тулілася до Назара, закривала обличчя долонями, схлипувала так, що родички шепотіли: «Бідна дівчинка». Назар стояв поруч кам’яно, тільки жувлаки ходили під шкірою. Я бачив їх обох і не відчував ненависті. Ненависть потребує живого вогню. У мені був лід. Вони розігрували горе, бо інакше не вміли пояснити свою присутність біля труни.
Після похорону всі зібралися в нашій квартирі. На столі стояла їжа, до якої майже ніхто не торкався. Повітря було важке від свічок, парфумів, мокрого одягу й недоречних розмов упівголоса. Я сидів на чолі столу, там, де раніше часто сиділа Олена, і думав, що дім уже став чужим. Не тому, що її не було. А тому, що в ньому тепер сиділи люди, які збиралися привласнити не тільки гроші, а й саму роль скорботних близьких.
Коли гості трохи стихли, Ярина підвелася. Обличчя в неї було бліде, очі червоні. Вона дочекалася, поки на неї подивляться, й заговорила тихо, щоб чули всі.
— Татусю, ми з Назаром вирішили… Ти не повинен залишатися сам. Це неправильно. Ми переїдемо до тебе. Будемо поруч, допоможемо, візьмемо на себе дім, документи, всі справи. Ти зараз не впораєшся.
У кімнаті зависла напружена пауза. Кілька родичів схвально закивали. Хтось прошепотів, що молоді правильно роблять. Для стороннього ока це виглядало як турбота. Для мене — як спроба зайняти фортецю до того, як господар встигне зачинити ворота.
Я підняв погляд на Ярину. В її очах під шаром сліз мерехтів розрахунок. Вона вже бачила себе в цій квартирі. Бачила шафи з документами, банківські папери, ключі, доступ до моїх речей, до Олениного минулого, до решток нашого життя.
— Добре, — сказав я тихо. — Переїжджайте.
Назар ледь помітно видихнув. Ярина одразу підійшла, обійняла мене за плечі.
— Ми тебе не кинемо, тату.
Я не відповів. Нехай думають, що перемогли. Нехай заходять. Нехай перестають обережничати. Іноді звіра легше впіймати не на волі, а в клітці, куди він зайшов сам.
Тиждень до їхнього переїзду став для мене часом остаточної підготовки. Вдень я був тихим, майже зламаним. Уночі збирав документи. Богдан передав мені попередній висновок: частинки фарби, зняті з машини Назара, збігалися з тим, що було видно в пошкодженні на машині Олени. Тип лаку, пігмент, металеві включення — усе вказувало на контакт. Це ще не був офіційний документ, але для слідчого могло стати напрямом, який не можна ігнорувати.
Мирон Семенович, охоронець із парковки, теж зробив своє. Він передав мені копію запису, тремтячи від страху й увесь час повторюючи, що не хоче неприємностей.
— Я ж не проти начальства, — казав він. — Просто неправильно це. Нелюдяно.
— Ви вчинили правильно, — сказав я йому. — Іноді цього досить.
Він ніяково відвів очі. Люди, які чинять по совісті, часто соромляться цього, як слабкості.
У п’ятницю я відніс заяву до слідчого управління. Писав її сам — сухо, без зайвих емоцій, ніби складав звіт про ДТП. Указав зниклу велику суму, зниклий портфель, відчинений бардачок, дивний візит Ярини й Назара до моргу до офіційного повідомлення, дані дорожніх камер, пошкодження на машинах, погрозу з невідомого номера. До заяви додав усі копії, фотографії, запис, попередні матеріали Богдана.
Коли я вийшов із сірого будинку, на вулиці було вітряно. Я зупинився біля сходів і зрозумів: механізм запущено. Тепер мені треба було не штовхати його руками, а стежити, щоб він не збився з ходу.
У суботу вони приїхали з коробками. Не з валізами людей, які тимчасово допомагають батькові, а саме з коробками господарів. У передпокої одразу стало тісно. Ярина розпоряджалася голосно, упевнено, з роздратуванням на речі, які ще вчора були моїми.
— Тату, ти поки поживеш у моїй старій кімнаті, — сказала вона, навіть не питаючи. — Нам із Назаром потрібна спальня. Там ліжко нормальне, шафа. Тобі одному багато місця не треба.
— Як скажеш, — відповів я.
Назар ходив по квартирі з виразом оцінювача. Зупинився біля старого серванта, провів пальцем по полірованих дверцятах.
— Цю громадину ви ще тримаєте? — спитав він. — Місце займає. Тут би телевізор повісити. Великий.
— Це Оленин сервант, — сказав я.
— Ну, пам’ять пам’яттю, а жити ж якось треба, — кинув він, не подумавши.
Ярина різко глянула на нього, але було пізно. Фраза вже прозвучала. Я опустив очі, щоб вони не побачили в них нічого зайвого.
Вони рухали меблі, переставляли коробки, відчиняли шафи. Мій дім перетворювався на місце, де мене терплять як тимчасову обставину. Я не опирався. Опір лише насторожив би їх. Вони мали до кінця повірити, що старий зламався.
У понеділок зранку пролунав дзвінок у двері.
Я відчинив. На порозі стояли двоє в цивільному. Один показав посвідчення.
— Назар Павлович тут?
Назар вийшов із кухні з бутербродом у руці. Побачивши посвідчення, завмер. Обличчя миттєво втратило колір.
— Потрібно проїхати з нами для надання показань у справі про загибель Олени Семенівни, — сказав чоловік.
— Я вже говорив із поліцією…
— Тепер поговорите зі слідством.
За кілька хвилин подзвонили знизу. Другий співробітник приїхав по Ярину. Їх викликали одночасно, але в різні кабінети. Вони не встигли як слід переглянутися, не встигли домовитися, не встигли вибудувати одну версію. Ярина спробувала обурюватися, вимагала адвоката, говорила про помилку. Назар мовчав і дивився в підлогу.
Коли двері за ними зачинилися, квартира вперше за кілька днів стала тихою. Але це була вже не порожня тиша. Це була тиша перед обвалом…
