Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

— Що ви готові зробити тепер? — спитав Степан Якович.

Голос у нього був рівний, і від цієї рівності ставало холодніше, ніж від крику.

Назар Семенович випростався.

— Усе, що ви вирішите. Звернетеся в поліцію — я дам свідчення. Вимагатимете суду — не ховатимуся. Захочете забрати Мирона… — він запнувся, бо від цих слів у грудях стало порожньо. — Я не маю права перешкоджати. Він ваш онук. У нього є брат. Є родина. Прошу лише про одне: дайте мені самому поговорити з ним.

Двері розчинилися.

Мирон стояв на порозі. Блідий так, що його обличчя майже зливалося з білою стіною. В очах блищали сльози, та він не плакав; ніби сльози застигли, не наважуючись упасти.

— Не треба, — сказав він. — Я вже все чув.

Назар Семенович відчув, як земля зникає з-під ніг.

— Мироне…

— Я не твій син? — спитав юнак тихо. — Усе це правда? Мама не була Вірою? Не була художницею? Я… хто я взагалі?

Старий лікар зробив крок, та Мирон відступив. Рух був маленький, майже мимовільний, однак ударив сильніше за будь-яке звинувачення.

— Синочку, дай мені пояснити.

— Не називай мене так! — голос Мирона зірвався. — Не смій зараз так говорити.

Він перевів погляд на Данила. Дивився на нього з жахом і дивним тяжінням, ніби намагався зрозуміти, чому чуже обличчя повторює його власне.

Данило підійшов ближче, зупинився на відстані кількох кроків.

— Я твій брат, — сказав він глухо. — Брат-близнюк.

— Брат? — Мирон ніби спробував слово на смак. — У мене є брат?

— Був, — різко відповів Данило й кинув на Назара Семеновича погляд, повний болю. — Поки нас не розділили.

Ця фраза зламала Мирона остаточно. Він закрив обличчя руками, плечі його затремтіли. Назар Семенович рвонувся до нього, та Степан Якович став між ними.

— Не треба, лікарю, — сказав він жорстко. — Зараз не ви.

Він підійшов до Мирона обережно, зовсім не так, як командував хвилину тому, й обійняв його за плечі.

— Тихо, онучку. Ми поруч. Ми знайшли тебе.

Слово «онук» прозвучало незвично, ніби відчинило в кімнаті нові двері. Мирон не опирався. Він плакав в обіймах людини, яку бачив уперше, а Назар Семенович стояв осторонь і розумів: місце, яке він займав вісімнадцять років, більше не належить йому безроздільно…