Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього
Час після повернення був тихим і важким. Мирон відновлювався не ривком, а повільно, день за днем. Спершу втомлювався від короткої прогулянки садовою доріжкою, потім міг дійти до воріт, а потім одного разу, не сказавши нікому заздалегідь, піднявся сходами без зупинки й розсміявся так здивовано, ніби зробив неможливе. Назар Семенович стояв унизу й тримав себе за руки, щоб не кинутися слідом перевіряти пульс.
Він учився відпускати. Для нього це виявилося чи не складнішим, ніж рятувати. Порятунок вимагав знань, рішучості, точних дій. Відпускання вимагало довіри — до лікарів, до нового серцевого ритму сина, до самого Мирона, який більше не хотів жити під скляним ковпаком. Іноді старий лікар усе ж зривався: надто часто нагадував про ліки, тривожно стежив за кожним вдихом, просив не затримуватися на холоді. Мирон спершу дратувався, потім підходив, обіймав його за плечі й казав:
— Тату, я живий. Не музейний експонат.
Ці слова стали в домі майже жартом, та в них була правда, яку Назар Семенович приймав поступово.
Данило теж змінювався. Він уже не намагався надолужити братерство натиском. Їхня близькість стала спокійнішою: вони сперечалися через музику, обмінювалися книжками, іноді мовчали за одним столом, кожен зайнятий своїм. Данило дедалі частіше показував Миронові не лише веселий бік свого життя, а й сумніви, про які раніше нікому не говорив. Мирон слухав уважно, не перебиваючи, і це, здається, допомагало сильніше за поради.
Степан Якович спостерігав за ними з виглядом суворого господаря, якому все в домі давно ясно. Та вечорами, коли думав, що його ніхто не бачить, він затримувався біля дверей кімнати, де брати розмовляли, і на його обличчі з’являлася м’якість. Дім, багато років наповнений стриманим горем, знову звучав кроками, сміхом, суперечкою, грюканням дверей, запахом фарби, ліків і яблучного пирога.
Назар Семенович в університеті ставав іншою людиною. На лекціях він не розповідав студентам свою історію, але кожне слово про лікарську відповідальність проходило крізь неї. Він говорив, що співчуття без чесності може стати небезпечним, а професійна влада потребує смирення. Молоді слухали уважно, відчуваючи за сухими термінами не підручник, а прожитий біль.
Якось після лекції до нього підійшов студент і сказав, що вперше зрозумів: лікар лікує не хворобу, а долю людини. Назар Семенович довго потім сидів у порожній аудиторії, дивлячись на дошку. Можливо, саме заради таких митей Мирон і велів йому повернутися до справи.
До кінця року нове життя перестало здаватися тимчасовим. Воно вже не було перемир’ям, не було спробою з ввічливості. У ньому з’явилися звички: спільний сніданок у неділю, вечірній чай на веранді, гучні повернення Данила, полотна Мирона біля вікна, бурчання Степана Яковича й тиха рука Назара Семеновича на плечі сина, коли той проходив повз…