Після того як колишній чоловік вигнав мене, я вийшла заміж за теслю

Лідія Степанівна перевела погляд із неї на колишню невістку. Ноги тремтіли вже не тільки від холоду. Пам’ять повернула власний крик, одяг у воді, впевненість, з якою вона наказувала злиденній забиратися геть. Тепер усе стояло перед нею в зворотному порядку: вона мокла надворі, а Оксана могла піти в теплий дім.

Оксана вийняла з кишені кілька дрібних монет. У долоню колишньої свекрухи не поклала — одну за одною кинула на валізу. Дзвін був короткий і виразний.

— На автобус. І більше сюди не приходьте.

У її голосі не було вагань. Вона не пропонувала розмови й не залишала надії на повернення до колишніх стосунків. Усе, що пов’язувало їх, для неї закінчилося. Прощення Лідія Степанівна не отримала; замість нових способів помсти Оксана повернула їй пам’ять про те, що колись було зроблено з нею самою.

Потім розвернулася й пішла до дому під парасолькою. Охоронець натиснув кнопку пульта. Брама рушила назад.

Лідія Степанівна простягнула руку. Хотіла покликати Оксану, попросити пробачення, затримати ще на мить, але не змогла вимовити й слова. Голос не слухався. Метал зійшовся з гучним брязкотом, і перед нею знову опинився зачинений мур.

Вона опустилася на землю й обійняла валізу. Буря тривала. Сльози змішувалися з дощем, але тепер Лідія Степанівна плакала вже не тільки від холоду й голоду. Їй доводилося бачити причину свого становища у власній жорстокості, гордині, впевненості, що чуже достоїнство нічого не варте.

Другого шансу не виявилося. Залишилися порожня вулиця, мокрі речі й валіза, за допомогою якої вона колись виштовхнула людину зі свого життя. Тепер триматися можна було тільки за неї.

Ранок після бурі був ясний. Сонце проникало крізь великі вікна дому, зігрівало кімнати. Тут не було ні криків, ні очікування чергового приниження, знайомого Оксані з колишнього шлюбу. Повага Богдана до неї не залежала від настрою, а його любов уже допомогла їй упоратися з пережитим.

Після сніданку вона вийшла з їдальні. На задній терасі сидів батько з чашкою гарячого чаю. Павло Михайлович часто навідував доньку: радів її щастю, розмовляв із Богданом, згадував минуле, що пов’язувало їхні родини. Оксані подобалося бачити його в себе. У його присутності залишалося те знайоме тепло, з яким він колись зустрів її на порозі свого скромного дому.

Вона зупинилася, дивлячись у сад. Богдан підійшов і легко торкнувся її плеча. Він іще не перевдягнувся з домашнього. Людина, чиїми рішеннями визначалися величезні обороти корпорації, тут просто усміхалася дружині, радіючи можливості побути поруч.

— Ходімо, покажу тобі дещо, — сказав він і взяв її за руку. — Закінчив кілька днів тому.

Оксана з цікавістю пішла за ним. Доріжка з природного каменю вела через квітник, далі, до тихої частини саду. Там стояла оранжерея середнього розміру з дерев’яним каркасом. Стіни й дах були скляними; ранкове світло вільно проходило всередину. На дереві виднілося акуратне різьблення, виконане з увагою до кожної лінії.

Усередині було свіжо й прохолодно. Рослини стояли гарно, не затуляючи одна одну. Посередині розмістилася довга лава з м’якими подушками — можна було сісти й залишитися серед зелені, не кваплячись виходити. Оксана озиралася, розглядала каркас, скло, візерунок на стовпах. Споруда була не величезною й не розрахованою на те, щоб вражати розмірами. Її принада полягала в ретельності, з якою все було зроблено.

Вона торкнулася різьбленого стовпа.

— Богдане, невже ти сам це збудував?

Він кивнув.

— На вихідних займався. І різьблення сам робив. Я ж справді люблю дерево, Оксано. Ремесло було потрібне мені не лише для того, щоб приховати, хто я. Мені подобається ця робота.

Оксана слухала чоловіка й дивилася на різьблення. За словами про роботу з деревом стояло справжнє вміння: він сам збудував цю оранжерею й прикрасив її власними руками. Простий тесля, за якого вона колись вийшла заміж, не був цілковитою вигадкою — Богдан справді любив це ремесло.

— Хотів, щоб у тебе було своє місце, — продовжив Богдан. — Приходь сюди відпочивати, коли захочеться. Нехай тут тобі завжди буде спокійно й безпечно…