Після того як колишній чоловік вигнав мене, я вийшла заміж за теслю

Оксана відчула, як до очей підступають сльози. Він міг найняти найкращих майстрів, заплатити за будь-який проєкт, доручити турботу про подарунок іншим. Але сам відміряв, пилив, збирав і вирізьблював, віддаючи цьому свої вихідні. Тепер це було видно в кожній дерев’яній деталі.

Тут його турботу можна було відчути рукою: у гладенькому дереві, у лаві, на якій їй пропонувалося відпочивати, у світлі довкола рослин. Він думав про те, де їй буде добре, і робив це місце сам. Оксана була зворушена увагою, яку Богдан вклав у цей подарунок.

Оксана обійняла чоловіка, притулилася головою до його грудей. Чула спокійне биття серця й відчувала, як легко бути поруч із ним. Колись вона вірила, що любов треба втримувати безкінечним терпінням. Тепер жила серед учинків, які щодня давали їй відчути себе коханою.

Відсторонившись, вона подивилася Богданові в очі. Взяла його праву руку й поклала собі на живіт, іще зовсім плаский. Усміхнулася, не приховуючи щастя.

— У мене теж є для тебе новина. У нас буде дитина.

Богдан завмер. Кілька митей йому знадобилося, щоб умістити почуте. Потім обличчя змінилося — та стриманість, з якою він зустрічав будь-які ділові обставини, зникла. Очі заблищали, він знову обійняв Оксану, міцніше, ніж раніше. У її словах було майбутнє, до якого неможливо поставитися зі звичною діловою незворушністю. Їхня сім’я стане більшою; поруч із коханою жінкою з’явиться їхня дитина. Ця думка переповнювала його, і Оксана бачила, як важко йому одразу знайти слова для своєї радості.

Тепер він тримав її так, ніби разом із цією новиною отримав те, чого жодними статками не можна забезпечити наперед. Радість була відкритою, майже розгубленою; приховувати її перед дружиною не було потреби.

— Кращого подарунка в житті я не мав, — сказав він. — Я все зроблю для вас обох. Берегтиму вас. Нікому не дозволю заподіяти вам зло.

В оранжереї стояло м’яке ранкове світло. Поруч із людиною, яка збудувала для неї це тихе місце, Оксана відчувала повноту нового життя. Її терпіння й здатність любити більше не оберталися проти неї. Тепер поруч був той, хто відповідав на них своєю турботою.

В іншій частині міста після вчорашньої негоди залишалися брудні калюжі. Вода заповнила вибоїни на об’їзній дорозі, біля тимчасового сміттєзвалища важко тхнуло відходами. Узбіччям повільно йшла Лідія Степанівна, несучи за плечима старий мішок зі зібраним мотлохом.

Одяг був у плямах глини, волосся розтріпалося. На змарнілому обличчі читався голод. Вона уважно оглядала землю: порожні пластикові пляшки тепер мали для неї значення, якого раніше не вартували навіть чужі прохання.

Знайшовши пляшку, Лідія Степанівна насилу нахилялася. Спина боліла, але залишати знахідку було не можна. Вона підбирала її й клала до мішка. Треба було назбирати десятки таких пляшок, щоб виручити на тарілку гарячого супу. Ось до якого розміру скоротилася турбота про майбутнє — дотягнути до їжі, яку ще належало заробити цим збиранням.

Вона очищала чергову пляшку від бруду, коли з найближчого перехрестя долинув шум. Лідія Степанівна відволіклася й підійшла ближче. Там було людно, їхали машини, а на високій будівлі світився великий електронний екран.

У прямому ефірі йшли ранкові новини. Підвівши голову, вона побачила Богдана й Оксану в строгому елегантному вбранні. Диктор розповідав, що подружжя визнали найвпливовішою й найщедрішою благодійною парою року. Причиною стала їхня постійна допомога малозабезпеченим людям і величезні кошти, які вони на неї спрямовували.

Оксана усміхалася з екрана. Її обличчя було видно здалеку, і Лідія Степанівна дивилася на нього не відриваючись.

Пляшка вислизнула з пальців і впала в багнюку.

Жінка, якій вона колись кидала в обличчя слово «злиденна», тепер користувалася повагою людей і допомагала тим, кому бракувало коштів на життя. А сама Лідія Степанівна стояла край дороги з мішком сміття за плечима. Від колишньої впевненості у своєму праві зневажати чужу бідність не залишилося нічого, крім пам’яті про те, як жорстоко вона поводилася з людьми.

Сліз більше не було. Вона вже виплакала їх біля брами, під дощем, у безсилих жалях. Тепер прийшло глухе розуміння: те, що могло стати щастям її сім’ї, вона сама виштовхнула за поріг. Знищила повагу, відкинула турботу, віддала перевагу багатству, яким так і не зуміла розпорядитися.

Лідія Степанівна опустила голову й поправила мішок. Потім повільно пішла далі брудним узбіччям. За її спиною продовжував світитися екран з Оксаниною усмішкою, а попереду залишалася дорога, на якій треба було шукати нові порожні пляшки.