Після відпочинку в Єгипті дружина безслідно зникла, і лише через п’ять років її знайшли серед бедуїнів
Жінка перед ним майже не нагадувала ту, яку Богдан проводжав на екскурсію. Вона була виснажена, її обвітрена шкіра потемніла, коротке волосся сплуталося, а обличчя у тридцять чотири роки перетинали глибокі зморшки. Оксана була вдягнена в традиційний одяг, який їй видали після звільнення замість колишніх речей.
Поруч тулилися четверо дітей: хлопчики приблизно чотирьох і трьох років, дворічна дівчинка й немовля на руках у матері. Богдан ступив крок, бажаючи обійняти дружину, але вона миттєво відсахнулася. У цьому русі не було злості — лише вироблена роками захисна реакція. Він зупинився. Оксана дивилася на нього без упізнавання й радості; у її очах змішалися настороженість, страх і майже цілковита байдужість.
Працівник консульства тихо попросив Богдана не квапитися: жінці потрібен був час, вона перебувала в шоковому стані. Він опустився на стілець навпроти, насилу стримуючи емоції. Діти притиснулися до Оксани, а старший хлопчик не зводив із незнайомого чоловіка підозрілого погляду.
Перші дні звільнена майже мовчала. Її разом із дітьми розмістили в медичному закладі столиці й провели первинне обстеження. Стан Оксани виявився тяжким: хронічне виснаження, виражена анемія, порушення роботи нирок, інфекції сечостатевої системи, численні шрами після травм і пологів, втрата вісімнадцяти кілограмів, одинадцять зруйнованих зубів і ознаки остеопорозу.
Психологи діагностували тяжкий посттравматичний розлад і травматичну залежність від людини, яка контролювала її життя. Оксана не могла заснути, якщо поруч не було дітей, панікувала при появі незнайомих чоловіків і відмовлялася від деяких процедур. Богдан увесь цей час залишався в місті й обережно намагався налагодити з нею контакт.
Лише на третій день вона заговорила з ним короткими, уривчастими фразами. Усі запитання стосувалися дітей. Оксана боялася, що їх у неї відберуть. Богдан повторював, що вони в безпеці, що незабаром поїдуть додому й ніхто не розлучатиме сім’ю. Вона не вірила й твердила, що діти мають залишатися біля неї, інакше їх уб’ють. Ці слова не відповідали новим обставинам, але жах, що стояв за ними, був цілком справжнім.
Психолог пояснив Богданові, що ізоляція, багаторічне насильство й постійне очікування небезпеки зруйнували звичне сприйняття світу. Діти стали для Оксани єдиним джерелом близькості й відчуття безпеки. Будь-яку спробу навіть ненадовго відокремити їх вона сприймала як безпосередню загрозу життю.
Виникла й юридична складність. Усі четверо народилися в пустельному поселенні без лікарів, реєстрації та записів у державних реєстрах. У них не було свідоцтв про народження, офіційно встановленого батька й громадянства. Місцева влада не хотіла оформлювати документи, бо тоді довелося б визнати, що діти з’явилися на світ унаслідок злочину, скоєного на їхній території.
Консульська служба запустила екстрену процедуру. Знадобилися аналізи ДНК, медичні висновки, свідчення Оксани й погодження з місцевими відомствами. За два тижні вдалося підготувати повернення. Матері видали тимчасовий проїзний документ для повернення, дітям — тимчасові документи як супроводжуваним особам без установленого громадянства. Це був вимушений юридичний компроміс: остаточне оформлення відкладалося до прибуття додому.
Для перельоту організували спеціальний рейс із медичним супроводом. Оксана категорично відмовлялася сідати окремо бодай від однієї дитини, тому сім’ї виділили відокремлену зону салону. Богдан перебував поруч, але дружина не дозволяла йому торкатися ні себе, ні дітей. Після прибуття їх зустріли медики, представники правоохоронної та соціальної служб. Оксану з дітьми одразу повезли до лікарні, а Богдан поїхав слідом, усе ще сподіваючись, що вдома між ними почне повертатися втрачена довіра…
