Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

— Тарасе! — гукнула вона в бік дому. — Вийди на хвилинку, будь ласка. Рой тут щось учув.

Відповіді не було. З відчиненого вікна долинали голоси з телевізора, потім почувся скрип підлоги, і нарешті на ґанку з’явився чоловік. Він спускався повільно, невдоволено кривлячись, ніби його відірвали від важливої справи.

— Що сталося? — спитав він. — Ти ж знаєш, там найцікавіший момент.

— Рой гарчить на грядку й риє землю. Подивися, може, там щось закопано.

Тарас підійшов, кинув швидкий погляд на пса, потім на полуничні кущі й усміхнувся.

— Та годі. Мабуть, жука чи черв’яка знайшов. Ти тепер через кожну собачу примху мене кликатимеш?

— Але він так ніколи не робив.

— От саме, не робив. Значить, розігрався. Не марнуй вечір на дурниці.

Він навіть не спробував нахилитися й перевірити. Розвернувся й пішов назад до дому, вже на ходу махнувши рукою, ніби розмова була вичерпана.

Мар’яна лишилася біля грядки сама. Образа кольнула, та одразу поступилася місцем цікавості. Рой дивився на неї з такою серйозністю, що ігнорувати його було неможливо.

— Ну добре, — сказала вона, беручи маленьку садову лопатку. — Подивимось, чого ти домагаєшся.

Пес перестав гарчати й завиляв хвостом, ніби тільки цього й чекав.

Мар’яна почала копати обережно, намагаючись не пошкодити полуничні корені. Земля піддавалася легко. За кілька хвилин метал сухо дзенькнув об твердий предмет. Мар’яна здригнулася, відклала лопатку й стала розгрібати ґрунт руками.

Спершу показався кут, потім пласка кришка, далі — весь невеликий металевий ящик. Він був трохи важкуватий, із двома бічними засувками, забруднений землею, але міцний, ніби пролежав тут не випадково і не один день.

— Нічого собі, — видихнула Мар’яна.

Вона озирнулася на дім. Тарас не виходив. У вікні мерехтіло блакитнувате світло телевізора. Рой стояв поруч, напружено стежачи за знахідкою.

Мар’яна спробувала відкрити ящик, та засувки не піддалися. У щілини набилася земля, метал закис, і що сильніше вона натискала, то виразніше розуміла: мороки буде надовго.

Їй чомусь не захотілося одразу нести знахідку чоловікові. Можливо, спрацювало роздратування через його байдужість. Можливо, дивне відчуття підказало, що поспішати не варто. Вона загорнула ящик у стару ганчірку й сховала в сараї під купою непотребу, куди Тарас зазвичай навіть не заглядав.

Коли Мар’яна повернулася в дім, чоловік сидів на дивані вже не стільки перед телевізором, скільки перед телефоном. Пальці швидко бігали по екрану, губи часом складалися в ледь помітну усмішку. Він підвів очі лише на секунду.

— Ну що, скарб знайшли? — спитав він насмішкувато. — Чи Рой таки воював із черв’яком?

Мар’яна зняла кардиган, повісила його на спинку стільця й постаралася відповісти спокійно.

— Нічого. Мабуть, і справді розігрався.

— Я ж казав.

Тарас знову втупився в телефон. Мар’яна присіла поруч, але майже одразу зрозуміла, що не бачить ні картинки на екрані, ні обличчя чоловіка. Усі думки крутилися довкола металевого ящика. Хто міг його закопати? Навіщо? І чому саме в їхній полуниці?

Вечір тягнувся повільно. Тарас додивився фільм, потім довго гортам телефон, потім пішов у спальню. Мар’яна дочекалася, коли його дихання стало рівним, обережно підвелася з ліжка, накинула кофту й, узявши ліхтарик із викруткою, вийшла надвір.

Ніч на дачі була густа, із запахом трави й сирої землі. Сарай зустрів її темрявою, скрипом дверей і пилюжним холодом. Мар’яна знайшла ящик, сіла на старий табурет і спрямувала промінь ліхтарика на засувки.

Вона вовтузилася довго. Викрутка зісковзувала, метал скреготів, пальці стали брудними й трохи заніміли. Нарешті одна засувка клацнула, потім здалася друга. Кришка піднялася.

Усередині лежав невеликий диск, акуратно запакований у целофан. Ні написів, ні позначок, ні пояснень. Просто диск — холодний, гладкий, безіменний.

— Що ж це таке? — прошепотіла Мар’яна.

Вона потримала знахідку на долоні, прислухаючись до власного серця, яке раптом забилося надто швидко. Потім закрила ящик, притисла диск до грудей і повернулася в дім так обережно, ніби за нею хтось міг стежити з темряви…