Після від’їзду свекрухи собака не відходив від городу, і невістка вирішила перевірити підозрілі грядки

За пів години вони вже заходили до квартири Савчуків. Усередині панував безлад: відчинені шафи, зсунуті стільці, кинутий плед. Леся сиділа на дивані, закривши обличчя руками. Її сльози здалися Мар’яні надто гучними й показними.

— Я вийшла зовсім ненадовго, — схлипувала вона. — У магазин, на п’ять хвилин. Повернулася — його немає. Я не знаю, куди він міг піти.

Мар’яна зупинилася навпроти.

— Досить спектаклю. Ми знаємо про вас і Тараса. Зараз не час удавати нещасну. Краще подумайте, куди міг піти Назар.

Леся підвела на неї очі, розгублено кліпнула й знову заплакала, але нічого не відповіла. Мирон різко відвернувся, ніби йому було нестерпно дивитися на жінку, якій він ще вчора вірив.

У найближчому відділку поліції заяву таки прийняли. Тепер, коли стало ясно, що дитина відсутня давно й обставини тривожні, до пошуків підключилися серйозно. Мирон обдзвонював друзів, колег, знайомих. Директорка школи підняла вчителів. Волонтери швидко поширили фото Назара. Оголошення з’явилися біля під’їздів, на зупинках, у магазинах, а потім і в соцмережах.

Мар’яна відчувала, як втома стискає скроні, та зупинитися не могла. Перед очима стояв Назар: худенький, у сорочці, застібнутій на всі ґудзики, з наляканим поглядом. Він міг сховатися не на зло дорослим, а тому що не бачив виходу.

Вони обійшли парки, двори, сквери, дитячі майданчики. Заходили в торговельні центри, розпитували продавців, показували фото перехожим. Кожна негативна відповідь віддавалася в серці глухим ударом. Мирон змінювався на очах: строгий упевнений лікар зник, лишився батько, який ледве тримався на ногах від страху.

— Я ж майже не був із ним, — говорив він, коли вони на хвилину зупинилися біля лавки. — Усе робота, пацієнти, відрядження, конференції. Думав, забезпечу йому найкраще — і цього досить. А він ріс сам, поруч із чужою людиною.

— Не ламайте себе зараз, — сказала Мар’яна. — Назарові потрібен живий батько, який шукає його, а не людина, що тоне у вині.

Мирон подивився на неї й кивнув.

Пошуки тривали весь день. Місто ніби наповнилося тривогою. Телефони дзвонили без кінця: хтось бачив схожого хлопчика, вони їхали туди — і знову нічого. Надвечір ноги гули, голова паморочилася. Мирон запропонував зайти в маленьке кафе на набережній, випити кави й зібратися з силами.

Мар’яна майже не відчула смаку напою. Вона сиділа біля вікна, дивилася на річку за склом і ловила себе на дивному відчутті: Назар десь поруч. Це була не певність, а тонка внутрішня тривога, що тягнула її до води.

— Я не знаю, що б робив без тебе, — сказав Мирон тихо. За день він уже перейшов на «ти», і це прозвучало не фамільярно, а втомлено й щиро.

— Головне — знайти його, — відповіла Мар’яна. — Решта потім.

Вони вийшли з кафе й знову розійшлися маршрутами. Пошукова група рушила вздовж найближчих вулиць, а Мар’яна чомусь пішла ближче до берега. Сутінки робили воду каламутною, важкою. Вітер тріпав волосся, холод пробирався під одяг.

Вона вже збиралася покликати Мирона, коли побачила в річці щось темне, що безладно рухалося. Спершу їй здалося, що це гілка. Потім із води майнула рука.

Дитина.

— Назаре! — крикнула Мар’яна.

Вона не думала. Не знімала взуття, не оцінювала глибину, не кликала спершу на допомогу. Просто кинулася у воду. Холод ударив у груди так різко, що перехопило подих. Течія тягнула вбік, одяг миттю став важким, та Мар’яна пливла, не зводячи очей із маленького тіла, яке безпорадно гойдалося на воді.

Час розтягнувся. Кожен помах давався важко. Вода заливала обличчя, пальці німіли, та вона вперто рухалася вперед. Назар був дедалі ближче, і разом із цим зростав жах: він майже не ворушився.

Мар’яна схопила його за одяг, перевернула обличчям угору й потягла до берега. Десь позаду кричали люди. Здається, Мирон біг уздовж води. Та до суші ще треба було дістатися, а сил ставало дедалі менше.

Вона думала лише про одне: не можна відпустити. Не можна. Ця дитина має жити…