Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

І раптом пам’ять витягла з глибини картинку, яку він роками старанно засипав справами, угодами, шумом.

Листопад. Салон позашляховика. Дев’ятнадцятирічна Олеся в колючому пальті, з переляканими очима. Вона дивилася на гроші так, ніби він кинув їй не допомогу, а отруйну комаху.

Вона була, мабуть, єдиною, кому він був потрібен без охорони, статусу й багатства. І саме її він викинув під крижаний дощ, вирішивши, що свобода варта пачки купюр.

Новий напад болю вдарив із такою силою, що в очах погасло світло. Мирон упустив телефон. Апарат глухо стукнувся об підлогу, екран тріснув. Він спробував утриматися за край стійки, але пальці зісковзнули по гладкому каменю. Коліна вдарилися об підлогу. Дихання перехопило, ніби легені стиснули залізними кліщами.

Він хотів крикнути охороні, але з горла вирвався лише хрипкий стогін. Кімната почала розпливатися. Гул кліматичної системи перетворився на рев. На стіні, за кілька метрів, була панель зв’язку.

Три метри.

Він поповз, чіпляючись пальцями за край килима. Кожен сантиметр відгукувався всередині вибухом болю. В ніс ударив запах пилу й поліролі. Рука потягнулася вгору, намацала кнопку виклику. На білій стіні лишилися вологі сліди його долоні.

— Пост слухає, — долинув із динаміка спотворений голос охоронця.

— Швидку, — прохрипів Мирон. — Терміново.

Після цього величезний порожній дім нарешті поглинув його цілком…