Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Через двадцять п’ять років пізньої осені заміський будинок Мирона найбільше нагадував дорогий мавзолей. Тиша в ньому була не мирною, а щільною, дзвінкою, такою, від якої закладає вуха. За панорамними вікнами гойдалися темні сосни, і їхні довгі тіні лягали на ідеальний паркет ламаними смугами.

У сорок сім років Мирон мав усе, до чого колись так жадібно тягнувся юний хлопець у шкіряній куртці. Рахунки, активи, пакети акцій, гараж із колекційними автомобілями, зв’язки, кабінети, де його ім’я вимовляли з обережною повагою. Він давно змінив грубу показну розкіш дев’яностих на бездоганні костюми, закриті переговори й ради директорів.

Та того промозглого вечора, стоячи посеред вітальні, надто великої для однієї людини, він відчував лише порожнечу.

Він провів долонею по барній стійці з чорного каменю. Поверхня була гладка, холодна, майже мертва. У домі пахло дорогим інтер’єрним ароматом — сандалом, мускусом, ще чимось штучно теплим. Але цей запах лише підкреслював відсутність живого життя: ні випічки, ні книг, розкритих на дивані, ні випадково кинутої хустки, ні кроків.

Лише рівний гул кліматичної системи.

Різкий біль у животі змусив Мирона зігнутися. Він втягнув повітря крізь зуби, відчуваючи в роті металеву гіркоту. Цей біль мучив його вже кілька місяців, але він звик зневажати слабкість. Заглушував її таблетками, міцною кавою, дорогим алкоголем, удавав, ніби організм — такий самий підлеглий, якого можна змусити мовчати наказом.

Телефон завібрував у кишені домашнього халата. Мирон випростався з зусиллям, натиснув на виклик. На екрані було ім’я головного юриста.

— Кажи.

— Мироне Олеговичу, добрий вечір. Перепрошую за пізній дзвінок. Сторона вашої дружини… колишньої дружини надіслала новий варіант мирової угоди. Вони вимагають передати їм логістичний центр.

— Нехай умерять апетит, — процідив Мирон. Біль усередині знову скручувався гарячим вузлом. — Дім вона отримала. Закордонні рахунки теж. Логістичний центр — хребет компанії. Я не дозволю пиляти мій бізнес на сувеніри.

— Вони погрожують перевірками. Кажуть, у них є доступ до старої тіньової бухгалтерії.

— Нехай погрожують. — Мирон заходив по кухні, м’які капці майже не звучали по кам’яній підлозі. — Я таких стерв’ятників купував і продавав, коли вона ще до школи ходила. Не здавати ні метра. Готуйте зустрічний позов. Я хочу, щоб вона вийшла з цього шлюбу з тим самим, з чим прийшла: з валізою й амбіціями.

Він відключився, не дочекавшись відповіді. Рука з телефоном безсило опустилася.

Друга дружина. Чергова спроба придбати відданість красивою упаковкою. Він дарував прикраси, оплачував примхи, відправляв приватними рейсами до теплих морів, але отримав той самий холодний розрахунок і удар у спину, щойно бізнес пережив не найвдаліший період. Усі вони дивилися не на нього, а крізь нього — туди, де лежали гроші…