Після зникнення в чужій країні про неї довго нічого не знали, аж поки через роки не з’явилися нові подробиці

У домі ріс цілий клан: діти від усіх дружин, старші й молодші, рідні й зведені, галасливі, голодні, вічно сварливі. Ранок починався до світанку. Сафія годувала малих, відправляла старших учитися, приймала хворих, допомагала по господарству. День у день життя складалося в замкнене коло: вода, вогонь, діти, пацієнти, вечеря, ніч.

Зими в горах були жорстокі. Сніг лягав важкими пластами, вітер бив у щілини, руки німіли від прання в крижаній воді. Навесні схили розкисали, а потім раптом укривалися першими квітами. Літо приходило коротке, запилене, спекотне. Осінь золотила каміння й знову змушувала людей запасати їжу.

Рахман старів. Його борода стала зовсім білою, спина згорбилася, суглоби боліли. Він дедалі більше часу проводив у молитвах і розмовах із чоловіками, дедалі менше — біля дружин. Сафія мовчки була вдячна за це. Вона так і не пробачила його. Десь глибоко ненависть лежала важким каменем. Але поруч із нею виросло інше почуття — не любов, ні, а звичка до його присутності, до його старості, до його людської слабкості.

Вона навчилася грати свою роль. Покірна дружина. Дбайлива мати. Шанована лікарка. А справжня Валерія жила десь усередині, в темній кімнаті пам’яті, до якої Сафія намагалася не підходити.

Іноді вона діставала заховану фотографію. Невеликий знімок випадково лишився в сумці того дня, коли вона поїхала в гори. На ньому вона й Олег у день весілля. Молоді, усміхнені, у світлому вбранні. Вона дивилася на цю жінку й не впізнавала. Та Валерія була тонша, м’якша, сміливіша у своїй певності, що майбутнє можна будувати. Вона ще не знала, що людину можна зламати так, що вона продовжить жити, але стане іншою.

Потім фотографія зникла. Сафія довго шукала її серед вузликів і старих речей, але не знайшла. Може, хтось із дітей узяв погратися. Може, папір зітлів. Може, сама доля вирішила обірвати останню ниточку.

Вона не здійняла галасу. У якомусь сенсі стало легше.

Поки Сафія вчилася жити в горах, у її колишньому світі почалася паніка.

У шпиталі зрозуміли, що лікарка не повернулася, на другу добу. Спершу вирішили: затрималася через дорогу. Потім занепокоїлися. Керівництво почало з’ясовувати маршрут, зв’язуватися з медичними службами, вимагати відомостей. Дуже швидко виявилося: офіційного виклику не було. Ніхто не підтверджував спалаху хвороби в тому селі. Машину знайшли покинутою далеко від основної дороги, без водія. Рауф зник.

За тиждень його виявили у великому поселенні за перевалом. Він був змучений, наляканий і повторював, що його вночі відпустили за гроші й веліли йти. Він казав, що Валерія лишилася в селі, що старійшина поводився дивно, що він злякався й утік. Йому не вірили.

Його довго допитували. Звинувачували у співучасті, тиснули, вимагали зізнання. Рауф плакав, присягався, що не знав про викрадення, що думав, ніби лікарка сама домовиться, ніби вранці її відпустять. За кілька місяців його звільнили: доказів не знайшли. Він поїхав до родичів у далеке місто й більше ніколи не повертався в гори.

До кінця життя йому снилося обличчя Валерії — навіть не звинувачувальне, а мовчазне. І від цього було гірше.

Зникнення жінки-лікарки стало гучною справою. Представники її сторони вимагали пошуків, розслідування, покарання винних. Місцева влада обіцяла допомогу, але насправді боялася йти в райони, де родові закони важили більше, ніж розпорядження, печатки й офіційні папери.

Пошукова група пройшла кілька поселень. Людям показували фотографію, обіцяли велику суму, розпитували старійшин. У відповідь чули одне й те саме: ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає. Або не хоче знати.

Один старий сказав, що чув про жінку-лікарку, яку повезли вище, туди, де чужинців не люблять і визнають лише свою владу. Але йти туди було небезпечно. Група повернулася без результату.

До рідного міста Валерії надіслали офіційне повідомлення: зникла безвісти під час виконання службових обов’язків. Імовірно викрадена або загинула. Пошуки тривають.

Мати Валерії, Анна Павлівна, після цього злягла. Серце не витримало. Коли вона опритомніла, повторювала одне:

— Вона жива. Моя дівчинка жива…