Після зникнення в чужій країні про неї довго нічого не знали, аж поки через роки не з’явилися нові подробиці

Батько, Григорій Іванович, зовні тримався міцніше. Але саме він почав писати листи в усі можливі установи: медичному керівництву, різним службам, дипломатичним представництвам, у газети. Відповіді приходили ввічливі й порожні. Справа перебуває на контролі. Вживаються заходи. У разі появи відомостей родину буде повідомлено.

Олег спершу не вірив. Потім пив. Потім злився на всіх: на шпиталь, на начальство, на Валерію, на самого себе. За кілька місяців він захотів розлучення. Формально дружина вважалася зниклою безвісти, і це ускладнювало справу, але він домігся свого. Згодом одружився знову, став батьком, побудував інше життя.

Іноді він згадував Валерію. Але так, як згадують не людину, а зачинені двері.

Анна Павлівна не здавалася. Щороку в день зникнення доньки вона приходила до дипломатичної установи й питала, чи є новини. Їй відповідали однаково: справу не закрито, пошуки тривають. Але по очах співробітників вона бачила, що ніхто вже не шукає.

Через кілька років Валерію офіційно визнали загиблою. Датою смерті поставили день зникнення. На кладовищі поруч із могилою батька, який помер раніше строку від серцевого нападу, встановили символічний пам’ятник. Чорний камінь, фотографія, дати. Тридцять чотири роки життя — ніби й справді все закінчилося там, на гірській дорозі.

Анна Павлівна приходила до порожньої могили щонеділі. Приносила квіти, говорила з фотографією, розповідала доньці новини. Вона старіла, слабшала, але до останніх днів повторювала: мати відчуває, коли дитина жива.

Вона померла через роки, так і не дізнавшись правди. Останніми словами були ім’я доньки й запитання, на яке ніхто не зміг відповісти.

А далеко в горах жінка на ім’я Сафія тим часом готувала вечерю, сварила дітей за галас, перевіряла пов’язку в сусідського хлопчика й не знала, що для колишнього світу давно лежить під чорним каменем. Можливо, це незнання було милістю. Бо правда додала б до її болю ще один: батьки померли, не дочекавшись. Чоловік пішов в інше життя. Дім, куди вона могла б повернутися, зник.

До середини дев’яностих Сафія прожила в селі чотирнадцять років. Десятеро дітей називали її матір’ю. Найстаршому Юсуфу було тринадцять, наймолодша Айла ще лежала в колисці. Тіло Сафії змінилося: стало жилавим, міцним, утомленим. Руки огрубіли від праці. Обличчя обвітрилося. У волоссі з’явилася сивина, хоча їй іще не було п’ятдесяти.

Вона говорила місцевою мовою вільно, вже майже без чужого акценту. Думала нею. Сварилася нею. Співала дітям нею. Рідна мова відступала дедалі далі. Іноді вона намагалася згадати шкільний вірш: перший рядок спливав, а далі наставала порожнеча.

Її приймальна кімната стала відома далеко за межами села. Люди приходили з сусідніх поселень, іноді йшли по кілька днів. Сафія лікувала всіх: дітей із запаленням легень, старих із виразками, жінок після тяжких пологів, чоловіків із переломами й ранами.

У неї не було сучасної апаратури, лабораторій, знімків, запасів ліків. Але були знання, досвід і гостре лікарське чуття. Вона навчилася використовувати гірські трави, прожарювати ножі на вогні, кип’ятити нитки, робити шини з дерева, розпізнавати небезпеку за кольором шкіри, диханням і поглядом.

Одного разу до неї принесли хлопчика з гострим запаленням живота. Він кричав від болю, температура піднімалася, живіт був твердий, як дошка. До лікарні було надто далеко, дорога тяжка, дитина не дожила б.

Сафія зрозуміла: треба різати.

Вона дала хлопчикові міцний відвар, щоб притлумити біль, звеліла тримати йому руки й ноги, прокип’ятила інструменти, обробила шкіру всім, що було під рукою. Зарина допомагала, мовчазна й бліда. Сафія зробила розріз, знайшла запалений відросток, видалила його, зашила. Усю ніч сиділа поруч, дослухаючись до дихання дитини й молячись усім силам, які могли почути.

Хлопчик вижив. За тиждень уже сидів біля дверей і просив коржа…