Після зради сина жінка залишилася в чужому місті, аж поки один незнайомець не втрутився в її долю

— За планом Леоніда Матвійовича вам треба зробити один дзвінок.

Віра Павлівна взяла телефон. Пальці тремтіли, але не від страху.

Вона набрала номер сина.

У квартирі тітоньки Ірина не спала. Вона сиділа в темряві, прислухаючись до важкого хропіння Романа. Дзвінок його телефону змусив її здригнутися. На екрані висвітилося: «Мама».

Ірина схопила трубку, щоб не розбудити чоловіка.

— Алло…

— Іро, це я, — сказала Віра Павлівна.

Голос був рівний. Утомлений, але в ньому з’явилася сталь.

— Віро Павлівно…

— Передай Романові, що я все зрозуміла. Я не хочу скандалу. Я готова підписати все, що треба. Я просто хочу додому. У мене вкрали сумку. Я на вокзалі. Приїдьте по мене, будь ласка.

Ірина заплющила очі.

Брехня? Пастка? Чи відчай?

— Я зараз його розбуджу, — прошепотіла вона.

— Не треба, — голос свекрухи став м’якшим. — Приїдь сама. Нам із тобою треба поговорити. По-жіночому. Я чекаю біля центрального входу.

Зв’язок обірвався.

Ірина сиділа з телефоном у руці.

Їхати? Не їхати? Якщо це пастка — там може бути поліція. Якщо не поїхати — вона остаточно стане співучасницею того, чого потім не зможе витримати.

Вона подивилася на сплячого Романа. Його обличчя уві сні здавалося майже дитячим. Але Ірина вже знала, скільки злості й жадібності ховається за цією беззахисністю.

Вона тихо встала, одяглася, взяла ключі від машини й вийшла.

Вона не знала, що їде назустріч власній долі.

Ранок був сірий, із дрібним холодним дощем. Але для Романа він почався як ранок переможця. Він прокинувся від запаху кави. Ірина поралася на кухні. Обличчя бліде, під очима тіні, але губи складені в усмішку.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Я вночі говорила з твоєю мамою.

Роман миттєво сів.

— Що? Де вона?

— На вокзалі. Її обікрали. Просила забрати. Сказала, що готова все підписати, аби тільки повернутися додому.

Ірина говорила швидко, уникаючи його погляду.

Роман розреготався.

— Я знав. Зламалася. Зрозуміла, що без мене вона ніхто.

Він схопився, налив кави, зробив кілька ковтків.

— Чудово. Сьогодні все закінчимо.

На призначений час він був у найкращому костюмі. Волосся вкладене, обличчя сяє передчуттям. Він чекав покупця з грошима, який мав позбавити його боргів і страху.

Коли пролунав дзвінок, Роман розчинив двері з широкою усмішкою.

Усмішка зникла повільно, ніби сповзла з обличчя.

На порозі стояла Віра Павлівна.

Не сама.

Поруч із нею — Андрій, прямий, широкоплечий, із важким поглядом. За ними — двоє працівників поліції.

— Мамо?.. — вичавив Роман. — Що це означає?

Віра Павлівна увійшла до квартири. Вона оглянула вітальню, де ще вчора святкували її зраду.

— У тітки була гарна квартира, — спокійно сказала вона. — Дивно тільки, що я не пам’ятаю, аби дозволяла тобі продавати її похапцем.

Один із працівників ступив уперед.

— Романе Сергійовичу, вас затримано за підозрою у шахрайських діях і залишенні літньої людини в небезпеці.

Метал кайданків клацнув так гучно, що Ірина, яка стояла біля кухні, скрикнула.

— Це помилка! — Роман відступив. — Мамо, скажи їм! Ти сама все підписала!

— Підписала, — відповіла Віра Павлівна. — Під тиском. А нотаріус Орлов уже дав пояснення й підтвердив, що документ готували заздалегідь на твоє прохання. Довіреність відкликано сьогодні вранці.

Роман зблід.

— Іро… — Він різко обернувся до дружини. — Це ти? Ти її привела?