Після зради сина жінка залишилася в чужому місті, аж поки один незнайомець не втрутився в її долю

— відповів літній жіночий голос.

— Добрий день. Це Тамара Андріївна? — прошепотіла Ірина.

— Так. А хто говорить?

— Я… Ірина. Дружина Романа. Сина Віри Павлівни.

— Ірочко? Добрий день. А я все думаю, чому Віра не дзвонить. Щось сталося?

Ірина ковтнула.

Сказати правду було неможливо.

— Вона поїхала у справах до іншого міста і… і зникла. Ми не можемо додзвонитися. Дуже хвилюємося.

У слухавці повисла пауза.

Потім Тамара Андріївна вимовила фразу, від якої в Ірини похололи долоні:

— Як зникла? Вона дзвонила мені близько години тому. Сказала, що все добре, що зупинилася в колишнього учня. Пояснила, що вирішує важливі справи й скоро сама вийде на зв’язок.

Ірина завмерла.

Дзвонила. Годину тому.

У колишнього учня.

Отже, Віра Павлівна не сама. Вона не безпорадна стара на вокзальній лавці. Вона вже знайшла допомогу.

І ця думка налякала Ірину сильніше, ніж усе попереднє.

Бо якщо свекруха більше не жертва, отже, гра змінилася. А вони з Романом, можливо, вже програють.

Кабінет Леоніда Матвійовича справді нагадував штаб перед складною операцією. На великому столі лежали роздруківки, схеми угод, виписки, записи Віри Павлівни. Сам юрист — сухорлявий сивочолий чоловік з уважними очима — говорив небагато, але кожне слово влучало точно.

Андрій стояв поруч, похмурий і зібраний. Віра Павлівна сиділа в кріслі з чашкою недоторканого чаю. Утома тиснула на плечі, але розум ставав дедалі яснішим.

— Отже, — сказав Леонід Матвійович, дивлячись на неї поверх окулярів. — Нотаріус Орлов нам відомий. Не в доброму сенсі. Кілька років тому довкола нього вже були підозрілі історії. Довести нічого серйозного тоді не змогли, але репутація в нього хитка.

Він постукав пальцем по столу.

— Завтра вранці ми відкличемо довіреність. Запис буде внесено одразу після відкриття реєстру. Від цього моменту будь-які дії вашого сина за цим документом стануть прямою спробою шахрайства.

Віра Павлівна слухала й майже не дихала.

— Орлова ми теж розговоримо, — провадив юрист. — Якщо він зрозуміє, що втрачає право працювати й може стати співучасником, він почне говорити. Особливо якщо ваш син справді заздалегідь приніс йому схему.

— А Роман? — тихо спитала вона.

Леонід Матвійович подивився на неї довго й уважно.

— Тут вибір за вами. Є м’який шлях: ми блокуємо довіреність, повертаємо вам майно, а ваш син залишається без грошей і без можливості завершити угоду. Є жорсткий шлях: заява до поліції. Шахрайство, зловживання довірою, залишення людини в небезпеці. Якщо нотаріус дасть свідчення, наслідки для вашого сина будуть серйозними.

Віра Павлівна опустила очі.

Він був чудовиськом. Зрадником. Але він усе ще був її сином.

Думка про в’язницю різала зсередини.

— Я не знаю, — прошепотіла вона.

— Подумайте до ранку, — м’яко сказав Андрій. — Зараз не треба вирішувати серцем, яке щойно розірвали.

У цю мить у юриста задзвонив телефон. Леонід Матвійович вислухав, поставив два короткі запитання й усміхнувся без радості.

— Цікаво. Ваш син квапиться. Він уже виставив квартиру на терміновий продаж. Ціна значно нижча за ринкову. Потрібна готівка, оформлення завтра вранці. Покупця знайдено — людина сумнівна, але готова заплющити очі на дивності.

Віра Павлівна відчула, як кров відлила від обличчя.

Роман не сумнівався. Не мучився. Не шкодував.

Він хотів устигнути.

— Тоді я вирішила, — сказала вона й сама здивувалася твердості свого голосу. — Жорсткий шлях. За законом. Він має зрозуміти, що є межа, яку не можна переступати.

Леонід Матвійович повільно кивнув.

— Тоді зробимо так, щоб він це зрозумів гучно.

Він виклав план. Зухвалий. Майже театральний. Але в ньому була сувора справедливість.

Пізно вночі Андрій привіз Віру Павлівну назад до себе. Вона відчувала таку втому, ніби прожила не день, а рік. Але заснути не могла. Сиділа на кухні, тримала долоні навколо вистиглої чашки й дивилася в темне вікно.

Вона намагалася зрозуміти, коли втратила сина. У який момент хлопчик, якого вона любила, перетворився на людину, здатну кинути матір без документів біля вокзалу?

Відповіді не було.

Андрій поклав перед нею простий кнопковий телефон.

— Ваш номер відновили. Тепер ви знову на зв’язку.

Віра Павлівна провела пальцем по екрану.

— Дякую, Андрію. За все.

— Не дякуйте. Ви колись дали мені шанс жити інакше. Тепер моя черга.

Він подивився на годинник…