Після зради сина жінка залишилася в чужому місті, аж поки один незнайомець не втрутився в її долю

— Я хотіла допомогти, — прошепотіла Ірина. — Я поїхала по неї. Я не знала…

— Зрадниця! — заревів він.

У двері знову подзвонили.

Працівник поліції відчинив. На порозі стояв рієлтор, а за ним — чоловік у дорогому пальті, вочевидь той самий покупець.

— Ми щодо квартири, — почав рієлтор і тут же урвався, побачивши поліцію.

Покупець оглянув сцену, насупився й відступив на крок.

— То ось яка у вас чиста угода? — холодно сказав він рієлторові. — Ви намагалися втягнути мене в аферу. Я подам скаргу куди слід.

Він розвернувся й пішов. Рієлтор почав белькотіти виправдання, але його швидко вивели на сходовий майданчик.

Сусідські двері прочинялися одна за одною. Цікаві очі ловили кожну деталь.

Романа виводили з квартири під його крики й прокльони. Він смикався, намагався вирватися, вимагав адвоката, звинувачував усіх довкола. Ганьба була повною — публічною, гучною, безжальною.

На порозі він обернувся до матері.

У його погляді не було каяття. Тільки ненависть.

— Я тебе ненавиджу, — прошипів він.

Віра Павлівна витримала цей погляд.

Потім підійшла до Ірини, яка сповзла на підлогу й закривала обличчя руками, і простягнула їй хустинку.

— Не плач, — сказала вона тихо. — Життя, яке він готував для мене, тобі теж не підійшло б.

Двері за Романом зачинилися.

У квартирі повисла тиша. Лише Ірина схлипувала біля стіни.

Віра Павлівна стояла посеред вітальні й відчувала, як сили залишають тіло. Усе, що тримало її останню добу — страх, злість, адреналін, — схлинуло, залишивши важку порожнечу. Вона повільно опустилася в старе крісло, те саме, яке Роман хотів викинути.

Андрій приніс склянку води.

— Усе, Віро Павлівно. Ви вистояли.

— Вистояла? — вона гірко всміхнулася. — Хіба можна назвати перемогою день, коли ти сама віддаєш сина поліції?

Вона закрила обличчя руками. Сліз майже не було. Лише сухі, судомні ридання, ніби плакала не вона, а щось глибоко всередині.

Вона оплакувала не дорослого Романа, не брехуна й зрадника. Вона прощалася з хлопчиком, якого колись любила понад життя. Із хлопчиком, якого, як виявилося, давно вже не існувало.

Ірина підповзла ближче, схопила її за руку.

— Пробачте нас, — почала вона. — Я не хотіла. Це все Роман. Він тиснув на мене, погрожував. Будь ласка, заберіть заяву. Він же ваш син. Він пропаде.

Її слова подіяли на Віру Павлівну, як крижана вода.

Вона різко забрала руку.

— Тиснув? — тихо перепитала вона. — Він тримав твою руку, коли ти допомагала переказувати гроші з мого рахунку? Він змушував тебе мовчати, коли ти знала, куди мене привезли? Досить, Іро. Брехні вже досить.

У цю мить в Ірини задзвонив телефон. Вона перелякано подивилася на екран.

— Це слідчий.

— Увімкни гучний зв’язок, — сказала Віра Павлівна.

Ірина натиснула кнопку тремтячим пальцем.

— Ірино Вікторівно, — пролунав сухий голос, — ваш чоловік дав перші свідчення. Він стверджує, що саме ви запропонували схему з довіреністю, маючи доступ до документів і рахунків свекрухи. За його словами, ви змусили його брати участь, погрожуючи розлученням і поділом майна.

Ірина завмерла.

Її обличчя витягнулося від жаху.

Роман, за якого вона щойно просила, здав її в першу ж хвилину…