Побачивши, чим годують мою дитину, я спокійно підійшла до столу й змінила правила цього дому

Лідія Степанівна зрозуміла, що донька перегинає палицю, і спробувала згладити кути звичною метушнею. — Ірино, ну навіщо ти так різко? Марино, та не слухай ти її.

— Просто день сьогодні такий важкий, душно дуже, тиск скаче. Богданчик трохи посидів, заспокоївся, усвідомив провину. Зараз ми його нагодуємо, борщу свіжого підігріємо, курячу ніжку дам.

— Богданчику, будеш борщик зі сметанкою? — Марина встала з дивана. Взяла пластикову тарілку з самотньою картоплиною й підійшла до сміттєвого відра. Спокійно, без різких рухів, не кажучи ні слова, скинула картоплю в пакет.

Тарілку кинула в мийку. Потім вона повернулася до золовки. — Ти абсолютно права, Ірино, ви не зобов’язані терпіти мого сина.

— Ніхто нікого терпіти не буде. — Марина підійшла до столу, сперлася руками об стільницю й подивилася просто в очі свекрусі. — Це була ваша ідея взяти Богдана на дачу.

— Ви самі це запропонували, Лідіє Степанівно. Розповідали мені про вітаміни й турботу. Якщо він вам заважав, якщо вам було з ним важко, ви могли зателефонувати мені будь-якого дня, і я б забрала його за годину.

— Але замість цього ви вирішили влаштувати тут дідівщину. Ви вирішили годувати семирічну дитину порожньою холодною картоплею в кутку, поки самі сидите за столом і жерете м’ясо, куплене на мої гроші.

— Як ти розмовляєш із матір’ю свого чоловіка?! — верескнула Ірина, різко схоплюючись зі стільця.

Стілець із гуркотом відлетів назад. Кирило перелякано відсунувся від столу, забувши про пиріг. — Я розмовляю з жінкою, яка свідомо знущається з моєї дитини під виглядом виховання, — так само рівно, не підвищуючи голосу, відповіла Марина.

Вона подивилася на настінний годинник над холодильником. Пів на першу.

— Зараз ви встаєте з-за столу й ідете до своїх кімнат. Збираєте свої речі. На це у вас є рівно дві години.

Лідія Степанівна зблідла. Вона схопилася за край столу, ніби в неї підкосилися ноги, і важко опустилася назад на стілець. — Марино, ти що таке кажеш? Куди ми поїдемо? Ми ж на все літо домовлялися.

— У мене тиск.

— Домовленість розірвано. В односторонньому порядку, — сказала Марина.

— О другій тридцять я замкну будинок і поставлю його на сигналізацію. Ви підете на станцію.

— Електричка до міста вирушає о п’ятнадцятій десять. Часу дійти неквапом до платформи вам вистачить із головою. — Ірина захлинулася від обурення.

На її шиї та грудях виступили червоні нерівні плями. — Та ти при своєму розумі? Виганяти нас надвір? З дитиною? Мама гіпертонік, їй по спеці з сумками йти не можна. Ти не маєш жодного права нами командувати.

— Це дача Сергія теж. Ми його сім’я.

— Цю дачу я купила за п’ять років до шлюбу з вашим братом, — сухо нагадала Марина, дивлячись на перекошене від злості обличчя золовки.

— За документами вона належить мені від першого до останнього цвяха. Тож право я маю, і я ним зараз користуюся.

— Сергій тобі цього ніколи не пробачить! — закричала Ірина, тицяючи в бік Марини пальцем із довгим червоним манікюром. — Ти виставляєш за поріг його літню матір і рідну сестру через те, що твоє щеня не отримало шматка пирога на обід. Та він із тобою розлучиться.

— Він завжди казав, що мати для нього святе. Ти залишишся сама…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇