Подаровані нами квартира й машина зникли разом із довірою до її чоловіка, і після цього я ухвалив одне рішення

До полудня телефон Олега не змовкав. Спершу зателефонувала двоюрідна сестра, яка жила в іншому місті, потім далекий племінник, а слідом — невідома людина. Усі питали, чи бачив він, що поширюють в інтернеті.

Денис Марченко, блогер, який займався розслідуваннями й був знайомий з Андрієм із попередніх справ, надіслав посилання на три міські спільноти в соціальній мережі. У кожній було опубліковано одне й те саме відео: Марина з дитиною ходить між машинами, простягає руку й має цілком безпорадний вигляд.

Під роликом росли сотні майже однакових коментарів. Одні звинувачували багатих у постановці, інші писали, що батько дівчини мститься колишній родині, треті називали зйомку дешевою спробою привернути увагу.

— Це не випадкова реакція, — зауважив Андрій, переглядаючи публікації. — Тут працюють замовні сторінки й підставні акаунти. Хтось заздалегідь створює для Марини образ шахрайки.

Олег не сумнівався, хто організував цькування. Лариса Петрівна десятиліттями відточувала вміння зіштовхувати людей і керувати чужою думкою. Їй було важливо не просто виправдати сина, а позбавити Марину права на власну розповідь, змусити її заздалегідь виглядати брехухою. Якщо суспільство вже винесло вирок, будь-які пояснення жертви починають сприймати як виправдання. Саме на це й розраховувала свекруха, готуючись представити невістку ненадійною матір’ю.

Побачивши ролик, Марина зблідла й похитнулася. Олег ледве встиг її підтримати.

— Якщо всі повірять, у мене заберуть Назара. Скажуть, що я не здатна про нього дбати.

— Ти просила допомоги, бо тебе разом із немовлям залишили без дому. Вони перевертають правду, але від цього вона не зникає. Ми доведемо, як усе було.

За два дні на новий номер Марини, відомий лише батькові, Андрію та Степанові, надійшла погроза. Від неї вимагали повернутися, заявляли, що гроші належать чоловікові, й обіцяли забрати Назара через знайомих у службі захисту дітей.

Андрій зберіг знімок екрана й перевірив відправника. Анонімний номер виявився оформленим на сторонню людину й невдовзі був відключений, а контакти Марини, ймовірно, отримали через працівника оператора зв’язку. Прямого зв’язку з Левченками поки не було, однак саме повідомлення ставало ще одним доказом тиску.

Потім зателефонувала Лариса Петрівна. Відеодзвінок застав Олега на кухні з чашкою вистиглого чаю. Тиск знову підскочив, пігулки майже закінчилися, але він прийняв виклик.

На екрані з’явилося доглянуте обличчя з виразом нудотної строгості. За спиною свекрухи Олег упізнав вітальню в квартирі Марини: інші штори, переставлені меблі. Кожна зміна боляче підкреслювала, наскільки впевнено Левченки розпоряджалися чужим домом. Вони не просто заволоділи документами — вже стирали з квартири сліди колишньої господині й почувалися повноправними власниками.

— Олеже Сергійовичу, поговорімо спокійно, як дорослі люди, — м’яко почала Лариса Петрівна. — Марина зараз психічно нестабільна. Після пологів таке буває. Вона не здатна повноцінно доглядати дитину.

У глибині кімнати з’явився Вадим. Він дивився в камеру холодно й ледь помітно всміхався…