Подаровані нами квартира й машина зникли разом із довірою до її чоловіка, і після цього я ухвалив одне рішення

Ранок був хмарний і задушливий. Низьке літнє небо тиснуло на місто, обіцяючи грозу, але дощ так і не починався. Олег приїхав раніше й залишив автомобіль осторонь. Тарас уже чекав біля гранітного постаменту, нервово курив і постійно озирався.

— Усе-таки прийшли, — сказав він, загасив недопалок об підошву й поклав його до кишені. — Я думав, злякаєтеся.

— Я не боявся, коли починав справу в тяжкі роки. Пізно міняти звички.

Тарас дістав іще одну сигарету, але не запалив. Він перекочував її між пальцями, мов чотки.

— Вадим уже готує заяву до поліції й збирається подати її найближчими днями. Звинуватить Марину у викраденні дитини. Звучить безглуздо, але вони давно все підготували. Лариса Петрівна обдзвонює колишніх учнів: один служить місцевим інспектором, інша працює в службі захисту дітей.

— Що з майном?

— Машину хочуть швидко продати через посередника з околиці, майже без документів. Квартиру вже передали в заставу заради кредиту, використавши фірму, якою керує Ігор. Вони квапляться.

Останні слова були важливіші за решту. Поспіх означав страх, а страх майже неминуче змушував помилятися. Олег подумки пов’язав продаж машини, заставу квартири й майбутню скаргу на Марину. Левченки намагалися якнайшвидше закріпити майно за собою, а потім позбавити її можливості чинити опір, прикрившись турботою про дитину.

— Чого ви хочете?

Тарас таки закурив і глибоко затягнувся.

— Вони винні мені двісті тисяч за різні послуги. Коли все закінчиться, допоможіть отримати борг законно, через суд.

— Домовилися.

Тієї ж ночі Олег вивіз Марину з Назаром із мотелю й сховав у квартирі двоюрідного брата Сергія. Той ще навесні поїхав на тривалу роботу до іншого міста й залишив ключі на випадок потреби. Будинок стояв у глибині дворів, а літні сусіди рано лягали спати й не виявляли цікавості до чужих гостей.

Олег узяв машину одного з механіків, кілька разів змінював маршрут і довго кружляв провулками. Ще вчора така обережність здалася б йому параноєю, але візит Тараса довів: супротивник уже вийшов на їхній слід.

Наступного ранку приїхав Андрій Вікторович Савчук — худорлявий юрист, у минулому слідчий, з уважним поглядом людини, яку важко здивувати чужою підлістю. Він розклав на кухонному столі блокнот, ручку й диктофон.

— Марино Олегівно, доведеться відновити все по порядку: дати, суми, фрази, документи. Не поспішайте й нічого не пропускайте.

Слідом за ним з’явився Роман Ткаченко, який раніше займався фінансовими розслідуваннями, а тепер працював приватним аудитором. Він славився вмінням знаходити рух грошей там, де інші бачили лише плутанину. Привітавшись з Олегом, Роман відразу відкрив ноутбук.

— Мені потрібні повні дані, відомості про рахунки й хоча б приблизні суми. Коли ви востаннє заходили в банківський застосунок?

Марина відповідала ще тихо, але вже без учорашньої розгубленості. Деякі дати доводилося довго відновлювати в пам’яті, деякі фрази вона повторювала кілька разів, боячись неточності. Андрій не перебивав, а Роман записував кожну подробицю. З кожним уточненням вона дедалі більше вірила, що допомога реальна, а те, що відбувається, не зникне після пробудження.

Вона докладно описала, як Ігор змушував підписувати папери, квапив і вимагав довіряти родині. Роман назвав схему типовою: працівник реєстраційної служби використав посаду, знав внутрішні лазівки й був упевнений у безкарності. Якщо довести підробку та зловживання повноваженнями, наслідки будуть серйозними. Потім на екрані почали з’являтися перші сліди переказів із рахунку Марини…