Поки свекруха обіцяла девереві закрити іпотеку, рієлтор телефоном уже обговорював моє виселення. Тоді я вирішила втрутитися

Олеся цього разу навіть не розсердилася. Прохання здавалося настільки безглуздим, що все, що відбувалося, вже нагадувало похмуру комедію: людина сама ступила в яму, а тепер вимагала, щоб інші влаштували їй там зручне місце. Вона лише подивилася на чоловіка. Рішення мав озвучити він.

Тарас узяв зі столу графік платежів, акуратно зігнув його навпіл, потім склав іще раз і повернув матері.

— Ні, — твердо сказав він. — Мені шкода наших грошей, і оплачувати цей кредит я не буду. Ні половину, ні навіть найменшу частину.

Його спокійний голос звучав твердіше за крик. Людмила Петрівна захлинулася від обурення й запитала, чи розуміє син, що за борги в неї можуть відібрати житло. Тарас відповів, карбуючи кожне слово: позика була її вибором, гроші призначалися Богданові, тому й по допомогу слід було йти до нього. Вони з матір’ю так наполегливо закликали родину об’єднатися — тепер могли разом відповідати за ухвалене рішення.

Свекруха заперечила, що в Богдана нічого немає, бо його проєкт поки що тільки розвивається. Тарас похитав головою: у їхньому бюджеті теж немає зайвих коштів на наслідки чужої безвідповідальності. Він указав матері на двері. Тоді вона спробувала все по черзі — обурювалася, плакала, благала про жалість і згадувала безсонні ночі біля дитячого ліжечка.

Тарас стояв, схрестивши руки, і не відповідав. Після крадіжки документів звичні материні прийоми більше на нього не діяли. Зрозумівши, що син не поступиться, Людмила Петрівна вихопила складений аркуш і вискочила в коридор. Двері гучно грюкнули, а подальші події почали розвиватися швидко й уже без участі Олесі з Тарасом…