Поліцейський був певен, що перед ним звичайна БАБУСЯ

Після візиту Тараса життя інтернату повернулося до звичного ритму. Остап Миколайович вимагав не переварювати кашу, Лідія Степанівна сперечалася з медсестрою про час прогулянки, Федір Семенович розкладав старі фотографії на тумбочці. Назар і далі допомагав і поступово готувався до повернення в підрозділ.

Раніше думка про дорогу викликала в ньому бажання знову відчути знайому владу. Тепер разом із нею приходила тривога. Чи зуміє він поводитися інакше без суворого погляду Марини Павлівни й прямих зауважень Остапа? Чи не повернеться стара звичка, коли водій почне нервувати або сперечатися?

Наближення від’їзду викликало в Назарі суперечливі почуття. Він сумував за матір’ю й хотів повернутися до нормального життя, але інтернат став місцем, де його вчинки оцінювали простіше й чесніше. Тут не мало значення, наскільки впевнено він говорить або як виглядає у формі. Чи потрібна людина — визначалося тим, чи з’являється вона, коли кличуть.

Назар боявся, що у відділенні знову почне підлаштовуватися під старі очікування. Дехто з колег напевно сміятиметься зі стажування, інші перевірятимуть, наскільки далеко можна зайти в розмовах про колишню схему. Він розумів: відмовитися від однієї незаконної пропозиції буде легше, ніж щодня зберігати спокій і не шукати коротких шляхів.

Остап Миколайович нагадав, що звичка змінюється так само поступово, як і виникла. Назар не став здирником за один день і не стане порядною людиною після однієї характеристики. Головне — помічати момент вибору раніше, ніж він перетвориться на вчинок.

Він розповів про це Остапові Миколайовичу.

— Боïшся — і добре, — відповів старий. — Самовпевненість уже раз привела тебе сюди. Тільки страх теж не повинен командувати. У тебе є правила. Виконуй їх навіть тоді, коли ніхто не перевірить.

— А якщо водій грубитиме?

— Тоді лишишся службовцем, а не станеш грубіяном у формі. Чужа поведінка не видає тобі дозволу на підлість.

Назар запам’ятав цю фразу.

В останні тижні він особливо уважно ставився до обов’язків. Не тому, що хотів поліпшити характеристику — документ уже був підготовлений, — а тому, що розумів: прощання з інтернатом не повинно означати кінець розпочатої роботи над собою.

Він зайшов до кожного з тих, кому допомагав найчастіше. Не виголошував довгих промов. Федорові Семеновичу поправив рамку з фотографією, Лідії Степанівні приніс папір для листів, Остапові Миколайовичу перевірив кріплення підніжок візка.

— Скоро їдеш? — запитав старий.

— За кілька днів.

— І що, знову начальник дороги?

— Не начальник. Я ним ніколи по-справжньому й не був. Повернуся на молодшу посаду, без самостійних патрулів.

— Добре. Починати заново корисно з місця, де нічим прикривати дурість.

— Ви сумуватимете?

— За тобою — навряд. За людиною, якою ти, можливо, станеш, — побачимо.

Назар усміхнувся. За різкістю Остапа Миколайовича він давно навчився чути підтримку…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇