Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…
Олеся щоразу мовчала, хоча в деякі місяці приносила додому більше за чоловіка. Приватні замовлення, підробітки, ремонтні бригади — усе це давало добрі гроші, якщо не лінуватися. До того ж продукти й господарські дрібниці поступово лягли на неї. Вона сама купувала порошки, мийні засоби, крупи, м’ясо, овочі, бо їй подобалося вибирати якісне, а не те, що Богдан хапав по акції з виглядом переможця.
Лариса Семенівна все одно вважала її мало не нахлібницею.
Олеся розуміла, чому свекруха так злиться. Та не змогла запобігти весіллю сина. Ба більше, сама, хай і ненароком, познайомила їх.
Лариса Семенівна колись найняла Олесю зробити ремонт у дачному будиночку. Замовниця трималася з важністю господині великого маєтку, хоча будиночок був старенький, з верандою, літньою кухнею та сарайчиком для інструментів. Дістатися туди з міста було незручно, і Лариса Семенівна запропонувала Олесі пожити на ділянці.
— Тобі ж простіше, — казала вона тоді, ніби робить величезну ласку. — Не трястися туди-сюди в транспорті. Повітря свіже, дах над головою окремий, не якийсь гуртожиток. Розкладачка в сараї є, гості інколи ночують. Я на час ремонту поїду лікуватися, воду в будинку перекриємо, але в літній кухні кран працює. У сусідньому селищі магазин, якщо що.
Олеся погодилася. Не тому, що їй ніде було жити, а тому, що так справді виходило швидше. Машина якраз стояла в сервісі на фарбуванні, возитися з пересадками не хотілося. Вона спокійно уточнила:
— Житло в мене є. Але якщо можна лишитися тут, я швидше закінчу роботу.
Згодом вона зрозуміла, що Лариса Семенівна розраховувала не тільки на ремонт. Напевно, хотіла заодно доручити пофарбувати веранду, доглянути грядки, привести сарай до ладу. Але тоді Олеся не надала цьому значення.
Як не надала значення і приїздам Богдана. Він з’являвся начебто на прохання матері: контролювати хід робіт, дивитися, чи все йде за планом. Спершу ставив сухі запитання по суті. Потім почав затримуватися, розпитувати, чим Олеся захоплюється, як давно займається ремонтами, чи не нудно їй самій на ділянці. Вона відповідала коротко, інколи не відриваючись від роботи, бо не бачила в ньому чоловіка, який може її зацікавити.
Одного разу він привіз пиріг і попросив випити з ним чаю.
— Сьогодні день пам’яті батька, — сказав він тихо. — Мама поїхала, а мені чомусь важливо посидіти саме сьогодні. Не шумно, без застілля. Просто поговорити з людиною, яка вміє слухати. Ти така. Справжня.
Олеся не знайшла в собі жорстокості відмовити. Вони сиділи на веранді, пили чай із різних горняток, говорили про життя. Богдан не чіплявся, не робив незграбних натяків. Він розповідав про сім’ю, про роботу в автосалоні, про матір, якій важко догодити. Олеся слухала, і в якийсь момент їй стало його шкода.
З того дня він ніби вирішив, що жалість — це початок кохання.
Коли ремонт закінчився, Лариса Семенівна приїхала приймати роботу. Огляд почався з вітальні й майже одразу перетворився на виставу.
— Це що за колір? — обурилася вона, притиснувши долоню до грудей. — Я просила м’який лавандовий, а ти що тут намішала? Переробляти доведеться. Звісно, за твій рахунок.
Олеся спокійно дістала блокнот…
