Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Є вихід, — квапливо сказав Богдан. — Вони готові закрити питання майном. Не повністю, але майже.

— Твоєю квартирою? Там же частка твоя і твоєї матері. Це буде складно.

— Не цією.

Олеся заплющила очі. Їй уже не треба було чути продовження, щоб зрозуміти.

— Ні, — сказала вона.

— Лесю, вислухай. Вони згодні прийняти твою однокімнатну з доплатою. Це краще, ніж нічого. Для них теж вигідніше отримати хоч щось швидко.

— З якою доплатою?

— Пів мільйона.

— Дивно, — повільно промовила вона. — Тебе нібито вимагають на п’ятдесят мільйонів, а погоджуються на квартиру, яка коштує менше, і ще на порівняно невелику доплату. Вони що, благодійники?

— Я вмію домовлятися.

— Зараз ти звучиш як рекламний менеджер в автосалоні.

— Бо це правда шанс! Завтра оформлюєш дарування на людину, яку вони приведуть до нотаріуса. Ми віддаємо готівку. Вони знищують розписку. І все закінчується.

— Там живе тітка Галина.

— Вона тобі навіть не родичка.

— Вона літня людина.

— Нехай скаже спасибі, що стільки років жила майже безплатно. Знайде соціальний заклад, кімнату, родичів. Лесю, не можна тягнути. Сьогодні вирішуй. Завтра — крайній строк.

Голова заболіла так сильно, що Олеся притисла долоню до скроні.

— Мені треба подумати.

— Думай швидко.

Після розмови вона викликала лікаря й сказала, що хоче виписатися. Віра Олегівна невдоволено насупилася, але після огляду погодилася, взявши розписку й суворо наказавши звернутися в поліклініку, дотримуватися режиму й негайно повертатися при погіршенні.

До батьків Олеся їхати не могла. Не з пов’язкою на голові, синцями й новиною про страшний борг зятя. Вона подзвонила Мирославі.

Подруга не стала ставити зайвих запитань.

— Сиди в лікарні й нікуди не смикайся. Я заберу..