Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

Вероніка, злякавшись, зізналася Богдану. А той після розмови з Мирославою в лікарняному коридорі зрозумів, що таємниця може виплисти. Мирослава чула його телефонну розмову про справжній борг, і треба було терміново вигадати пояснення. Так з’явилися «небезпечні люди», «відсотки», «попередження» і вимога оформити дарчу.

Коли на зап’ястях Богдана клацнули кайданки, він зірвався.

— А що мені лишалося робити? — викрикнув він. — Треба було відвести підозру від Вероніки. Хай би шукали вигаданих кредиторів! Мира почула про борг, довелося імпровізувати. Так, я позичав гроші. Але не такі! І не в бандитів!

Олеся дивилася на нього й не впізнавала. Перед нею стояв не тихий чоловік, не незграбний чолов’яга, який приносив чай і боявся засмутити матір. Перед нею був чоловік, готовий використати її довіру, її пам’ять, її квартиру, її життя — все, що могло стати в пригоді.

— На неї брав? — спитала вона, кивнувши в бік Вероніки.

Богдан раптом випростався, ніби вирішив хоча б у цьому не принижуватися.

— Так. І не соромлюся. З тобою зручно. Спокійно. Чисто, сито, все по поличках. А вона — жива. Вогонь.

Олеся кивнула. Біль прийшов не відразу. Спершу була тільки дивна порожнеча, майже тиша.

— Тоді я не стоятиму між вами, — сказала вона. — Заяву напишу. І на розлучення подам.

У квартиру Богдана вона повернулася тільки по речі. Зібрала своє швидко: робочий одяг, інструменти, документи, кілька книжок, фотографії, коробку з дрібничками. Усе, що нагадувало про спробу збудувати «нормальне» життя, здавалося чужим.

Тимчасово вона лишилася в Мирослави. Подруга не обговорювала цього, не питала, на скільки днів, просто звільнила полицю в шафі й сказала:

— Живеш тут, поки сама не вирішиш інакше…