Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною
Звук був гучний, як постріл. Катерина знала цей звук: так двері зачинялися, тільки якщо їх штовхали з силою, не притримуючи. Слідом пролунав клац замка.
Один оберт. Другий. Інстинкт спрацював швидше за розум.
Катерина впала на килим поруч із бабусею, уткнувшись обличчям у ворс, що пах старою вовною й пилом. Вона заплющила очі, намагаючись угамувати шалений стукіт серця, який, здавалося, стрясав усю підлогу. Кроки.
Дві пари ніг. Одні важкі, човгаючі — Богдан. Другі — цокотливі, швидкі, упевнені.
Підбори. Ірина. Вони зайшли до квартири, не роззуваючись.
Бруд із вулиці, пісок, чужорідні звуки — усе це вдерлося до їхнього дому, порушуючи його святість. «Ну? Я ж казала». Голос Ірини звучав дзвінко й нетерпляче.
Тиша, як у склепі. Катерина відчула, як вони підійшли до дверей вітальні. Їй хотілося схопитися, закричати, вимагати пояснень, але рука бабусі, накрита полою кардигана, боляче щипнула її за лікоть.
«Лежи», — казав цей щипок. «Господи!» — пробурмотів Богдан. Його голос тремтів.
«Вони… Вони що, мертві? Ірко, ти переборщила з дозуванням».
«Не мели дурниць», — відрізала сестра.
«Це клофелін із транквілізаторами, а не ціанід. Сплять вони. Глибокий медикаментозний сон. Годин п’ять у нас точно є. Бачиш? Грудна клітка піднімається. Ледь-ледь, як і має бути».
Катерина затамувала подих. Легені палали, вимагаючи повітря, але вона змусила себе зробити лише крихітний, непомітний вдих носом. «А Катерина?» — запитав Богдан.
«Вона ж мала бути на примірці. Значить, повернулася раніше й випила чай із бабкою. Нам же краще. Менше мороки. Доля, братику, сама йде нам до рук». Вони зайшли до кімнати.
Паркет скрипнув зовсім поруч із головою Катерини. Вона відчувала запах дешевих парфумів Ірини, солодкий, задушливий аромат ванілі й мускусу, який тепер змішувався з тим самим металевим запахом страху. «Давай швидше, поки не почало сутеніти», — скомандувала Ірина.
«Діставай теку». Почувся звук розстібуваної блискавки на сумці, потім — хрускіт цупкого паперу.
«Мені… Мені якось не по собі, — прогугнявив Богдан. — Може, не зараз? Може, коли вони прокинуться, ми просто поговоримо? Катька розумна баба, вона зрозуміє, що нам потрібні гроші».
«Поговоримо? — Ірина розсміялася, і цей сміх був схожий на гавкіт. — Про що? Про те, що ти програв у карти все, що мав? Чи про те, що я заклала свою квартиру й тепер живу в подруги? Ні, дорогенький. Розмови скінчилися. Ця халупа коштує мільйонів п’ятнадцять, не менше. Центр міста, старий будинок, стелі три метри. Нам вистачить і борги закрити, і нове життя почати».
Катерина лежала, відчуваючи, як холод проникає крізь одяг. Кожне слово падало на неї, як камінь.
«Богдан програв? Борги?» Вона нічого не знала. Вони жили скромно, економили на їжі, а він…
«Ну ж бо, не тягни!» — гаркнула Ірина.
«Бери її руку. Праву, ідіоте!» Тінь нависла над Катериною. Вона відчула тепло чужого тіла.
Богдан опустився навколішки поруч із нею. Його дихання, важке й сипле, торкнулося її щоки. Його рука, та сама рука, яка колись надягала їй обручку, взяла її долоню.
Пальці в нього були вологі й тремтливі. Він підняв її руку — безвольну, розслаблену зусиллям волі. «Пробач, Катю», — ледь чутно прошепотів він.
«Це для нас. Для Машки. Так буде краще. — «Годі нити! — рявкнула Ірина. — Макай!» Катерина відчула, як її великий палець притиснули до чогось мокрого й холодного. Штемпельна подушечка.
Потім Богдан переніс її руку на папір. «Сильніше тисни, щоб відбиток був чіткий. Отак. І трохи прокрути. Чудово. Тепер бабку».
Катерина чула, як Богдан переповз до Віри Андріївни. Чула важкий зітх бабусі, сподіваючись, що його почула лише вона, а не вони. Знову шарудіння паперу.
Знову вологий чмок штемпельної подушечки. «Усе, — видихнув Богдан. — Справу зроблено. Дарчу підписано. Завтра до нотаріуса, він своя людина, дату заднім числом поставить, ніби вони при ньому пальчики катали, бо писати не можуть за станом здоров’я. А з ними що?» Голос Богдана став зовсім тихим…
