Повернувшись додому, я знайшла бабусю на підлозі, але її дивне прохепотіння змусило мене прикинутися непритомною
Катерина завмерла на сходовому майданчику. Пакет із яблуками відтягував руку. Перша думка була побутова, дурна: забули зачинити.
Але Богдан ішов рано, бабуся взагалі не виходила з дому без допомоги. Вона повільно потягнула ручку на себе. Завіси, які Богдан обіцяв змастити вже пів року, зрадницьки заскрипіли.
«Бабусю!» — гукнула Катерина. Голос прозвучав хрипко. Тиша.
То була не та затишна тиша, коли дім спить. То була важка, ватяна тиша, у якій глухнуть звуки. Ні шуму холодильника, ні цокання годинника у вітальні.
Катерина переступила поріг. У ніс ударив запах. Той самий.
Дивний, різкий, хімічний запах. Суміш спирту, дешевих парфумів Ірини й чогось іще. Металевого.
Саме так пахли пальці зовиці кілька днів тому. Але зараз запах був сильним, ніби хтось розлив рідину просто на паркет. «Віро Андріївно?» — голосніше покликала Катерина, кидаючи пакет із яблуками на підлогу.
Яблука розкотилися коридором із глухим стуком. Ніхто не відповів. Серце Катерини закалатало десь у горлі.
Вона зробила крок довгим коридором, повз портрет дідуся, який дивився на неї зі строгим докором. Двері до вітальні були розчинені навстіж. Штори були засунуті, і в кімнаті панував напівморок, прорізаний лише вузькою смугою світла з коридору.
Катерина ступила в цей напівморок, відчуваючи, як крижаний жах сковує ноги. Вона ще нічого не бачила, але вже знала: життя, яким воно було до цієї хвилини, закінчилося. На підлозі, розкинувши руки, лежала Віра Андріївна.
Її улюблений в’язаний кардиган збився, сиве волосся розсипалося по візерунчастому килиму, а обличчя було моторошно блідим, майже сірим у напівтемряві заштореної кімнати. «Бабусю!» — видихнула Катерина, падаючи перед нею навколішки. Телефон випав із кишені, вдарившись об паркет.
Пальці Катерини тремтіли так сильно, що вона насилу могла набрати номер швидкої. «Тільки не це, Господи, тільки не зараз, не так!» Думки металися в голові, мов налякані птахи. Вона потягнулася до зап’ястка старенької, щоб намацати пульс, і тієї ж миті ледь не скрикнула від жаху.
Рука бабусі, що здавалася безживною, раптом злетіла вгору й сталевою хваткою стиснула зап’ясток Катерини. Очі Віри Андріївни розплющилися. У них не було каламутної пелени смерті.
У них палав ясний, жорсткий, цілком усвідомлений страх. «Тихо», — прошипіла вона, ледь ворушачи губами.
«Ні звуку! Швидко лягай поруч!»
Катерина заціпеніла, дивлячись на неї широко розплющеними очима. «Бабусю, тобі зле, треба лікаря!»
«Дурепо! — Бабуся смикнула її за руку вниз із несподіваною силою. — Лягай і не дихай! Усе зрозумієш, коли зайде твій чоловік. Швидко!» У передпокої грюкнули важкі вхідні двері…
