Повідомлення на телефоні дружини змусило мене засумніватися в усьому, що я знав про свою сім’ю

Друге: «Спав уже довше?»

Віктор дивився на ці рядки й відчував, як усередині утворюється крижана порожнеча. Не «твій». Не «ваш із чоловіком». Не «Єгор».

Наш.

Рука з пляшечкою продовжувала рухатися сама собою, наче тіло ще виконувало звичну роботу, поки свідомість відвалилася кудись убік. Єгор їв спокійно. Його тепле дихання торкалося зап’ястка.

Віктор зробив знімки екрана просто із заблокованого телефона. Потім, знаючи пароль, відкрив листування.

Воно було порожнє.

Жодного повідомлення. Жодного жарту. Жодного привітання. Нічого.

Отже, Марина чистила історію. Не іноді. Найімовірніше, щовечора. Просто ці два сповіщення прийшли пізніше, ніж зазвичай, і не встигли зникнути.

Згори шуміла вода. Марина щось наспівувала. Мелодія здалася Вікторові знайомою, майже весільною, але він уже не довіряв собі: у вухах стояв такий гул, ніби десь поруч працював величезний мотор.

Кирила Воронцова він бачив лише кілька разів.

Уперше — на корпоративному вечорі Марини. Доглянутий чоловік із рівною засмагою не по сезону, з дорогим годинником і м’якою усмішкою людини, яка звикла бути в центрі розмови.

Удруге — в пологовому. Воронцов приїхав із великим букетом та іграшкою. Потиснув Вікторові руку, сказав:

— Вітаю зі спадкоємцем. Хлопець серйозний, одразу видно. Характер міцний. У Марину.

Віктор тоді розсміявся.

— Маринин характер я переживу. Головне, щоб вуха були мої. А то я вже три місяці наперед не сплю, ніби в кредит.

Кирило усміхнувся дивно, якось не у відповідь, а трохи повз. Але тоді Віктор не надав цьому значення. Звичайний самовпевнений керівник, який звик роздавати чарівність праворуч і ліворуч. Може, у нього така посадова звичка.

Тепер у пам’яті спливли і букет, і іграшка, і ця усмішка. Усе виглядало інакше. Зовсім інакше.

Віктор відкрив соціальну мережу, знайшов сторінку Кирила, а через неї — його дружину. Оксана Воронцова. Жінка приблизно їхнього віку, на фотографії сиділа в садовому кріслі з рудим котом на колінах. Звичайне обличчя. Втомлене, добре, без глянцю.

Віктор довго дивився на екран. Іще можна було нічого не робити. Закрити телефон. Покласти його на стіл. Сказати собі, що це помилка, дурний жарт, випадкова фраза. Можна було залишити все як є, принаймні до ранку.

Він опустив погляд на Єгора.

Син розплющив очі. Маринині очі.

Віктор надіслав Оксані знімки екрана й коротко написав: «Ви повинні це знати».

Потім стер сліди в телефоні Марини, повернув його на попереднє місце й сів у кімнаті з дитиною на руках. Нагорі вже дзижчав фен.

За пів години пролунав дзвінок…