Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— Команда сильна, — сказала Дарина. — Ілля швидко тримає листування, Олеся точна, Назар уважний. Це важливо.

Вона відкрила блокнот.

— Але є кілька формулювань, які при перекладі можуть змінити зміст. Хочеш, покажу?

— Покажи.

Вона вказала три місця, пояснюючи, як саме іноземна сторона може почути сказане. Богдан слухав мовчки, не перебивав, дивився в її записи.

— Це треба перевірити в документах, — сказав він нарешті. — Я хочу, щоб ти переглянула всю папку щодо угоди до зустрічі з Гнатюками.

— Коли зустріч?

— У четвер.

— За три дні. Тоді документи потрібні сьогодні.

Він кивнув.

— Арсен принесе протягом години.

Дарина закрила блокнот.

— І ще одне спостереження.

— Кажи.

— Офіс працює добре, але люди мало довіряють одне одному. Це відчувається. У міжнародних переговорах внутрішня злагодженість команди зчитується сильніше, ніж прийнято думати.

Богдан подивився на неї з легкою усмішкою.

— Ти зрозуміла це за годину?

— За годину двадцять. Нарада тривала годину двадцять.

Цього разу він справді усміхнувся — коротко, майже непомітно, але живо.

— Документи будуть.

Дарина влаштувалася за тимчасовим столом біля вікна. За склом діловий квартал жив денним життям: машини, люди, сіре небо, віддзеркалення у фасадах. Вона розклала блокнот, ручки, відкрила ноутбук. День лише починався.

Вона ще не знала, що за дві доби почує розмову, яка змінить усе.

Понеділок після обіду, вівторок і перша половина середи минули в документах. Арсен приніс велику папку: договори, протоколи зустрічей, технічні додатки, листування за чотири місяці, версії двома мовами. Дарина читала повільно, звіряла, робила позначки. До вечора другого дня в неї з’явилася таблиця розбіжностей.

Їх було дев’ять.

Три — редакційні, неприємні, але не небезпечні. Чотири вимагали узгодження юристів. Два пункти вона перечитала кілька разів. Там відмінність була надто акуратною, щоб вважати її випадковістю. В одній версії відповідальність за затримку авансового фінансування лягала інакше, ніж в іншій. У разі конфлікту це могло обернутися серйозною суперечкою.

Дарина не стала одразу здіймати тривогу. Вона відмітила, виділила, продовжила читати.

У вівторок вона була присутня на зустрічі Іллі й Олесі щодо дозвільної документації, потім розмовляла з Назаром про ринок. Богдан майже весь день був поза офісом. Остап з’являвся двічі: зранку пройшов через загальну залу, не затримуючись; після обіду зайшов до Богдана хвилин на двадцять. Двері кабінету зачинилися.

У середу Дарина затрималася в маленькій переговорній за матовою скляною стіною. Там стояв старий принтер, який друкував повільно, з роздратованим скрипом. Вона виводила зведену таблицю розбіжностей, коли в коридорі зупинилися двоє.

Одним був Остап Коваль. Його голос Дарина впізнала відразу.

— Я вже домовився з Лозинським, — говорив він неголосно, але виразно. — Він передасть Миронові пропозицію в четвер увечері, після зустрічі. Неофіційно.

Другий чоловік відповів щось тихіше. Слів було не розібрати.

— Ні, — сказав Остап. — З Руденком це узгоджувати не треба. Це паралельна схема. «Орбіта-буд» зайде як субпідрядник, але фактично забере фінансовий потік третього етапу. Коли основний договір підпишуть, Богдан нічого не встигне переграти.

Принтер скрипнув і виплюнув черговий аркуш.

Дарина стояла нерухомо.

— Лозинський надійний? — спитав другий голос.

— Достатньо. Він уже працював із нами по північному проєкту. Головне, щоб завтра на зустрічі не було зайвих людей. Та дівиця, яку Богдан притяг, надто уважна. Зроби так, щоб її не включили до складу. Скажи Арсену, що формат змінився.

Кроки почали віддалятися. Голоси стали тихіші, потім зникли за дверима дальнього кабінету.

Дарина почекала ще пів хвилини. Потім акуратно зібрала аркуші, вирівняла краї, скріпила таблицю й вийшла. У загальній залі все виглядало звично: Ілля друкував листа, Назар дивився в монітор, Олеся говорила телефоном. Ніхто не знав, що щойно почула Дарина.

Вона сіла за свій стіл, відкрила ноутбук і записала два слова: «Лозинський» і «Орбіта-буд».

Паніки не було. Паніка приходить, коли подія падає на людину раптово. Дарина була насторожі з понеділка, коли побачила дивні формулювання. Тепер у неї з’явилося підтвердження: випадковість тут малоймовірна.

За відкритими реєстрами «Орбіта-буд» знайшлася за двадцять хвилин. Компанію зареєстрували недавно. Прямий зв’язок з Остапом Ковалем був схований через дві проміжні структури, але схований погано — достатньо, щоб не впадати в око при поверхневій перевірці, і надто слабо, щоб витримати уважний аудит.

Лозинський теж знайшовся. Кирило Лозинський, консультант, посередник при кількох будівельних угодах з іноземним капіталом. У старій діловій нотатці його згадували поруч із проєктом, що закінчився судовою суперечкою й втратами для інвесторів.

Дарина закрила вкладки й деякий час дивилася у вікно.

Перший варіант — піти до Богдана одразу. Розповісти, показати таблицю, пояснити. Але вона була в офісі третій день. Остап Коваль — партнер Богдана, людина, з якою той працював давно. Випадково підслухана розмова й кілька знайдених зв’язків могли здатися підозрою, а не доказом.

Другий варіант — зібрати більше інформації. До четвергової зустрічі лишалося менше доби.

Третій — попередити Мирона Гнатюка напряму. Номера в неї не було. Але вона знала звички людей його рівня: де вони зазвичай зупиняються, як будують день, через кого можна вийти на контакт. І в неї лишалися зв’язки з колишнього життя.

Вона знайшла в телефоні ім’я, яке не набирала майже два роки: Левко Стеценко, її колишній науковий керівник під час закордонного стажування. Людина з рідкісною пам’яттю на імена й широким колом ділових знайомств.

Гудки тягнулися довго. Потім він відповів.

— Так?

Дарина перейшла на мову, якою колись писала йому листи щодо навчання.

— Левку Андрійовичу, це Дарина Левченко. Перепрошую, що без попередження. Мені потрібна термінова порада.

На іншому кінці виникла пауза.

— Дарина, — промовив він тепліше. — Два роки тиші, а потім одразу терміново. Цілком у твоєму стилі. Що сталося?

— Ви знаєте людину на ім’я Кирило Лозинський?

Мовчання стало важчим.

— Звідки в тебе це ім’я?