Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— Із розмови, яку я випадково почула. Мені треба зрозуміти, кому він служить насправді. До завтра.

Стеценко говорив близько двадцяти хвилин. Дарина слухала, записувала лише ключові слова. Картина складалася неприємна, але ясна. Лозинський багато років працював у сірій зоні ділового посередництва. Формально він з’єднував інвесторів і місцеві проєкти. Неформально вмів створювати видимість повноважень там, де їх не було. Кілька років тому він опинився поруч з одним родичем родини Гнатюків у невеликому проєкті. Проєкт закінчився провалом, людина втратила гроші й репутацію. Мирон про це знав і відтоді ставився до посередників із особливою обережністю.

Це було головним.

Якщо Лозинський вийде на Мирона з пропозицією, старший Гнатюк не стане просто відмовляти. Він може вийти з угоди цілком. Для холдингу Руденка це буде удар, від якого проєкт не оговтається.

Дарина подякувала Стеценкові, пообіцяла зателефонувати після четверга й поклала слухавку. На годиннику була початок четвертої. Вона взяла папку, роздруківки по «Орбіті» й пішла до кабінету Богдана.

Постукала.

— Увійдіть.

Він сидів за столом, поруч стояла кружка кави. Підвів голову. Побачивши її обличчя, одразу змінився.

— Зачини двері.

Дарина зачинила, підійшла й поклала перед ним папку.

— Спочатку останні два аркуші.

Богдан узяв документи. Читав мовчки, повільно, уважно. Дарина стояла біля вікна. Коли він перегорнув останній аркуш, у кабінеті стало дуже тихо.

— Де ти це знайшла? — спитав він.

— Відкриті реєстри. Зв’язок «Орбіти» з Остапом схований через дві структури, але простежується.

Богдан поклав папку на стіл. На його обличчі не було розгубленості. Лише стримана злість — холодна, зібрана, небезпечна.

— Це не все, — сказала Дарина.

Вона переказала розмову в коридорі. Дослівно за змістом, без прикрас, не додаючи емоцій. Коли прозвучало ім’я Лозинського, пальці Богдана стиснулися на краю столу.

— Він має вийти на Мирона завтра ввечері, — закінчила вона. — Після зустрічі.

— Звідки ти знаєш, хто такий Лозинський?

— Подзвонила людині, яка знає це ділове коло. Лозинський уже колись був пов’язаний із родиною Гнатюків. Погано закінчилося. Якщо Мирон почує це ім’я в контексті нашого проєкту, він може вийти з угоди.

Богдан підвівся, пройшов до вікна, постояв, повернувся. Це був єдиний рух, що видав: усередині він уже прораховує варіанти.

— Мені треба поговорити з Остапом.

— Не зараз.

Він подивився на неї.

— Якщо ти підеш до нього одразу, він зрозуміє, що схему викрито. До завтрашнього вечора в нього лишиться час змінити план або вийти на Мирона раніше за нас. Спершу треба перекрити доступ до Гнатюка. Потім говорити з Остапом.

— Як перекрити доступ?

— Я можу подзвонити Миронові.

— У тебе є номер?

— Ні. Але я знаю, де він, найімовірніше, зупинився. І він мене пам’ятає.

Богдан дивився на неї довго.

— Що ти йому скажеш?

— Правду. Не всю. Достатньо, щоб він не приймав жодних пропозицій від посередників без прямого підтвердження від тебе.

— Ти впевнена, що він послухає?

— Після тієї вечері — так. Він передзвонить тобі, а не Лозинському.

Богдан провів долонею по обличчю. У цьому жесті на мить з’явилася втома, яку він зазвичай не показував.

— Дзвони. Зараз. При мені.

Дарина набрала номер старовинного готелю в центрі. Попросила з’єднати з Мироном Гнатюком. Очікування тривало недовго.

— Дарина? — здивувався знайомий голос.

— Перепрошую за турботу, Мироне Степановичу. Розмова коротка, але важлива. Завтра після зустрічі до вас може звернутися людина з пропозицією щодо проєкту. Він представлятиметься посередником. Його звати Кирило Лозинський.

На іншому кінці запала тиша. Потім Мирон дуже тихо повторив прізвище. В одному слові було впізнавання, стара неприємна пам’ять і стриманий гнів.

— Богдан не давав йому повноважень, — сказала Дарина. — Я хотіла, щоб ви знали це заздалегідь.

— Я зрозумів, — відповів Мирон. Голос став рівним і жорстким. — Дякую тобі. Завтра поговоримо докладніше.

— До завтра.

Дарина вимкнула дзвінок.

Богдан стояв біля столу.

— Він знає Лозинського, — сказала вона. — І не стане з ним говорити.

Деякий час Богдан мовчав. Потім тихо промовив:

— Ти третій день в офісі.

— Другий з половиною, якщо рахувати точно.

Він подивився на неї, і в цьому погляді з’явилося щось нове. Не професійна оцінка. Не просто цікавість. Радше ясне розуміння: людина перед ним — не випадковість, а сила, яку він ледь не проґавив.

— Остапом займуся я, — сказав Богдан. — Сьогодні.

— Спершу зроби копії всього, що в папці.

Вона вийшла, зробила копії документів і повернула йому оригінали. Потім зібрала речі. Ілля провів її поглядом, явно бажаючи спитати, що відбувається, але не наважився. Назар підвів очі від монітора й на секунду зустрівся з нею поглядом. Він теж щось зрозумів.

Надворі вже сутеніло. Дарина йшла до метро й думала про те, що три дні тому протирала тренажери в залі, а тепер тримає в руках нитку, від якої залежить велика угода. Життя інколи робить різкі повороти. Важливо тільки не втратити рівноваги.

Четвер почався незвично тихо. Дарина приїхала в офіс о пів на дев’яту. У коридорах іще було порожньо, охоронець на вході кивнув їй уже майже звично. Вона зварила каву на маленькій кухні, принесла до столу й відкрила документи.

Богдан прийшов о дев’ятій. Зайшов до неї відразу, навіть не знявши пальта.

— Я говорив з Остапом учора ввечері.

Дарина підвела погляд.

— І?