Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— спитав Богдан.

— Я ще не закінчила зміну.

— Я зачекаю.

За двадцять хвилин вони вийшли надвір. Повітря було вологе, темне, ліхтарі відбивалися в калюжах. Вони стали трохи осторонь від входу, щоб не заважати рідкісним відвідувачам.

— Я хочу зробити іншу пропозицію, — сказав Богдан.

Дарина мовчала.

— Ти сказала, що не готова входити в незнайому компанію. Я почув. Тому пропоную не посаду одразу, а два тижні спостереження. Ти приходиш в офіс, присутня на зустрічах, дивишся документи, знайомишся з командою, ставиш будь-які запитання. Жодних зобов’язань. Наприкінці двох тижнів кажеш «так» або «ні». За ці два тижні ти отримуєш оплату в будь-якому разі.

Дарина подивилася на нього уважніше. Не сама пропозиція здивувала її, а точність. Він не став повторювати попередній варіант із більшим натиском. Він відповів саме на те, що вона назвала причиною відмови.

— Чому тобі так потрібна саме моя відповідь? — спитала вона. — Радників із міжнародних зв’язків можна шукати на ринку. Ти сам сказав, що кандидати були.

— Були. І ще будуть, якщо знадобиться. Але справа не лише в компетентності.

Він помовчав.

— Мирон Гнатюк дзвонив мені в понеділок. Сказав, що хотів би бачити мою наречену на наступних переговорах. Особисто.

Дарина ледь помітно підняла брову.

— І ти сказав, що вона буде?

— Я сказав, що постараюся це організувати.

— Чесніше, ніж могло бути.

— Я намагаюся говорити чесно, коли розумію ціну брехні.

Він вимовив це без іронії.

— Дарино, я знаю, що початок вийшов не найкращим. Я підійшов до тебе в залі й говорив так, ніби наймаю деталь для декорації. Це була помилка. І не лише людська. Практична теж. Я недооцінив ресурс…

— Я не ресурс, — сказала вона неголосно.

— Так, — одразу відповів він. — Погано сказав. Я недооцінив людину, яка стояла переді мною.

— Так точніше.

Холод міцнів. У повітрі було видно його подих. Богдан не квапив її, не заповнював паузу додатковими аргументами. Просто чекав.

— Два тижні, — повторила Дарина.

— Два тижні. Без зобов’язань.

Вона подумала ще кілька секунд. Рішення вже майже було ухвалене, але Дарина завжди відділяла сам вибір від його проголошення.

— Добре. Я прийду.

— У понеділок?

— У понеділок.

— О дев’ятій зручно?

— Так.

— Арсен надішле адресу офісу й перепустку.

Вона кивнула, попрощалася й пішла до метро. Дорогою Дарина думала про те, що прохання Мирона змінює ситуацію. Роль, задумана як одноразова, починала жити власним життям. Рано чи пізно доведеться або сказати правду, або продовжувати гру. І жоден із варіантів не був простим.

Але це буде потім. Спершу — понеділок.

У понеділок Дарина прокинулася раніше будильника. За вікном іще стояла темрява, місто тільки починало ворушитися. Вона випила кави біля вікна, не вмикаючи верхнього світла. Потім одяглася ретельно, але без нарочитості: темні штани, біла сорочка, короткий жакет, туфлі на стійких підборах. Волосся зібрала в акуратний вузол.

Офіс холдингу Руденка був у діловому кварталі, серед скла, металу й широких холів, де кожен крок віддавався надто чистим відлунням. На вході сидів охоронець із планшетом і обличчям професійно ввічливої людини.

Арсен зустрів її рівно о дев’ятій. Молодий, охайний, трохи метушливий, він видав тимчасову перепустку, показав ліфти, кухню, переговорні й коротко пояснив, де кабінет Богдана.

— Богдан Андрійович уже тут, — сказав він у ліфті. — О дев’ятій тридцять внутрішня нарада щодо проєкту «Західний берег». Можете одразу бути присутньою. Або я спершу познайомлю вас із командою.

— Спершу команда, потім нарада.

Арсен кивнув так, ніби саме цього й очікував.

Міжнародний напрям виявився невеликим. Перший — Ілля Савчук, високий, світлолиций, говорив швидко й водночас щось перевіряв у телефоні. Він займався діловим листуванням і документами.

— Правда, що ви знаєте п’ять мов? — спитав він майже відразу після рукостискання.

— Правда.

— Ви до нас назавжди?

— Поки на два тижні. Подивимося.

Ілля кивнув, але по обличчю було видно: він уже почав сподіватися.

Друга — Олеся Мороз, юристка років сорока, з короткою стрижкою й поглядом, який однаково уважно читав і договори, і людей. Вона потисла Дарині руку, спитала про попередній досвід. Дарина відповіла коротко: інститут міжнародних відносин, стажування за кордоном, потім перерва. Олеся трохи примружилася, але не стала уточнювати. Лише сказала:

— Добре. Документи в нас складні. Буде що читати.

Третім був Назар, молодий аналітик, тихий, уважний, з папкою під пахвою. Він майже нічого не спитав. Просто привітався й подивився так, як дивляться люди, звиклі помічати деталі. Дарина подумки відзначила його окремо. У командах такі працівники часто знають більше за найбалакучіших.

Остап Коваль зайшов у переговорну за кілька хвилин. Дороге пальто, портфель, важка впевненість у рухах. Побачивши Дарину, він на мить зупинився. Вираз обличчя змінився ледь помітно — не здивування, радше настороженість, швидко схована під усмішку.

— Дарино, — сказав він. — Богдан казав, що ви можете приєднатися до нас. Радий бачити.

— Дякую, Остапе.

Вони обмінялися рукостисканням. Його долоня затрималася трохи довше, ніж зазвичай. Дарина не смикнула руку, просто спокійно вивільнила її в ту мить, коли вважала за потрібне.

Нарада почалася рівно о 9:30. Богдан зайшов без запізнення, з папкою під рукою й звичкою починати розмову ще до того, як сів. Дарину він привітав коротким кивком — як колегу, не як жінку з дивної вечері. Вона відзначила це.

Проєкт «Західний берег» був великим житловим комплексом. Іноземна сторона вкладала фінансування, холдинг Руденка відповідав за землю, управління будівництвом і адміністративні питання. Гроші, строки, зобов’язання — усе було серйозно. Саме тому Мирон Гнатюк прилетів особисто.

Дарина сіла трохи осторонь і відкрила блокнот. Вона не збиралася втручатися. Її завдання було дивитися й слухати.

Нарада тривала годину двадцять. Говорили про дозволи, підрядників, кошторис, графік фінансування. Ілля відповідав за листування, Олеся — за юридичні формулювання, Назар — за цифри ринку. Остап говорив багато й упевнено. Він справді знав проєкт, тримав у голові деталі, швидко орієнтувався в сумах і строках. Це неможливо було не визнати.

Але коли мова заходила про домовленості з родиною Гнатюків, його формулювання ставали трохи розмитішими, ніж мали б бути. Відповідальність холдингу місцями звучала не прямим обов’язком, а наміром. Строки — не зобов’язанням, а орієнтиром. Для внутрішньої розмови це могло пройти непоміченим. Для перекладу на мову партнерів — створити ризик.

Дарина занотовувала не все, лише небезпечні місця.

Після наради Богдан попросив її затриматися. Решта вийшла, двері зачинилися. Він сів навпроти.

— Перше враження?