Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

Слово «додому» прозвучало просто, ніби їм справді лишалося тільки повернутися туди, де на них чекає звичайний вечір. Назар пішов разом із нею. За дверима хоспісу вже стояли сутінки; дощ скінчився, у повітрі висіла волога імла. Під ліхтарями блищав асфальт, пахло листям. Після замкненої прохолоди палати цей осінній запах відчувався особливо виразно.

У машині Назар прихилився головою до скла. Тіло нило від утоми, ніби за день довелося розвантажити кілька вагонів. Розмови, дорога, зустріч біля ліжка Андрія — все нашарувалося одне на одне, і думати про щось послідовно не виходило. Але тягар був тільки в тілі. Те, що тиснуло зсередини, відпустило.

За півтори години седан зупинився біля будинку в тихому житловому районі. Територію оточувала огорожа. Олена вийшла першою, і Назар помітив, як вільно вона тепер тримає плечі. Вона все ще була втомлена пережитим, однак у її рухах зникла та стримана напруга, з якою вона входила до хоспісу.

У квартирі горіли торшери, пахло свіжозмеленою кавою. Світлі спокійні тони, пейзажі, книжки — нічого схожого на багатство, про яке Олена розповідала в сторожці. Тут речі не вимагали від людини пам’ятати своє місце. Вони були частиною житла, влаштованого для спокою, і Назарові від цього спокою ставало майже ніяково.

Він зупинився в передпокої. На світлий паркет не можна було ступити його брудними черевиками, а пройти далі босоніж теж чомусь здавалося незвичним. Олена м’яко спрямувала його в коридор.

— Роззувайся. Ванна прямо. Чисті рушники там є. Іди в душ, а я вечерю зроблю.

Тепла вода текла по плечах, змивала дорожній пил, глину, в’їдливу кіптяву. Назар стояв під струменями й не квапився. Йому здавалося, що зі шкіри сходить не тільки бруд цього дня. Він стільки часу жив із потребою терпіти холод, незручність, чужу присутність, що просте тепло тепер відчувалося майже неправдоподібним.

На пральній машині Олена лишила просторий домашній одяг. Він переодягнувся, відчуваючи запах чистої тканини й лаванди. Одяг не змушував триматися насторожі, не нагадував кожним рухом про дорогу. Назар вийшов із ванної, ще не вміючи поводитися в домі, де йому нічого не треба було заслужити.

У вітальні чекав ужин: запечене м’ясо, овочі, гарячий хліб. Їжа була проста, домашня, і пахла так, що порожній шлунок одразу нагадав про себе. Але перш ніж покликати його до столу, Олена підійшла до великої дубової шафи біля торцевої стіни.

— Назаре, підійди, будь ласка.

Він став поруч. Вона взялася за латунні ручки й відчинила важкі стулки. Ні одягу, ні білизни всередині не було. Полиці віднизу доверху займали коробки. Маленькі, більші, зовсім великі; пожовклий картон сусідив із новим. Назар дивився на них і згадував слова, почуті кілька годин тому в сторожці…