Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач
Андрій схлипнув, спробував відвернутися. Назар трохи міцніше стиснув його пальці, утримуючи не силою, а самим дотиком.
— Тільки я не хочу все життя розплачуватися ще й вашою виною. Мені не треба ні ваших грошей, ні спадку. Все це лишіть. Я вас прощаю. Можете йти спокійно. У мене тепер є родина.
Останні слова прозвучали рівніше за перші. Назар не намагався зробити їх урочистими. Він говорив те, що зрозумів, і тому вони виявилися для Андрія важливішими за будь-які приготовані промови. Напруження поступово сходило з його обличчя. Рот перестав болісно кривитися, груди вже не здіймалися з колишньою судомністю.
Він почув не тільки прощення. Син назвав Олену матір’ю. Після всього, що Андрій зруйнував своєю слабкістю, ці двоє все-таки знайшли одне одного. Їхня зустріч нічого не повертала йому самому, але означала, що завданий ним біль не буде єдиним, що лишиться після нього.
На губах хворого з’явилася слабка усмішка. Він ніби хотів відповісти, однак замість слів вирвався тільки довгий тихий видих. Пальці в руці Назара ледь помітно здригнулися й обм’якли. Сигнали монітора злилися в один безперервний звук, по екрану простяглася рівна зелена лінія.
Назар іще трохи тримав його руку. Він знав, що Андрій помер, але не відразу зміг розтиснути долоню. Усередині теж щось змінилося остаточно: напруження, до якого він звик за роки, ослабло. Лишилася втома й незвична тиша. Йому більше не треба було подумки продовжувати суперечку з людиною на ліжку.
Він опустив руку Андрія на простирадло й відступив. Олена підійшла, стала поруч. Сльози текли по її щоках вільно, вона не намагалася їх сховати чи зупинити. Назар бачив, що це не сльози через багатство, яке переходило їй, і не тріумф над тим, хто колись її скривдив.
Перед нею помирав і лишався в минулому той молодий Андрій, якого вона знала 1994 року. Усміхнений, ніжний, той, що приносив шоколадні цукерки, обіцяв життя без страху перед матір’ю. Такого чоловіка вона кохала. Із ним пов’язувала мрію, яку його боягузтво зробило неможливою. Олена плакала і за ним, і за собою колишньою, і за ціною, яку заплатили всі троє.
Увійшов черговий лікар, за ним дві медсестри. Їхні спокійні швидкі рухи повернули палаті звичний лікарняний порядок. Лікар подивився на монітор, перевірив пульс на шиї Андрія й повернувся до Олени.
— Співчуваю вам. Дев’ятнадцята година сорок дві хвилини. Він пішов спокійно. За такого діагнозу це буває рідко, зазвичай останні хвилини значно тяжчі.
Олена кивнула. Знайшла руку Назара й стиснула її.
— Ходімо, сину. Додому пора…
