Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

— Більше не тікайте, дівчатка. Я знайду вас.

Дощ дужчав. Старий автомобіль котився темними вулицями, фари вихоплювали з мороку облізлі фасади й глибокі калюжі. На пасажирському сидінні лежала розкрита тека: фотографії, листи, нотатки Лідії. Їхні обличчя були такими теплими, що біль від цих знімків ставав майже нестерпним.

Микола зупинився біля маленької пекарні, де ще горіло тьмяне світло. Усередині пахло свіжою випічкою, вологим деревом і міцним чаєм.

— Перепрошую, — звернувся він до господині, повної жінки зі втомленим, але добрим обличчям. — Ви не бачили двох дівчаток? Років восьми. Одна кучерява, друга худенька.

Жінка замислилася.

— Може, тих, що вчора сиділи на сходах навпроти? Я хотіла дати їм булку, але вони втекли. Бідолашні малята.

Микола подякував їй і знову вийшов під дощ. Вулиці були порожні. Ліхтарі мерехтіли, мов свічки на вітрі. У кожній тіні йому ввижалися дві маленькі постаті. Він ішов брудною бруківкою, не помічаючи, як промокло пальто і як холод пробирається до спини.

На одному старому будинку він помітив вивіску маленького готелю. Серце болісно стиснулося: ця назва траплялася в старих квитанціях Лідії.

Будівля виглядала занедбаною. Облуплені стіни, потемнілі вікна, запах сирості. За стійкою всередині стояв сутулий господар під жовтуватою лампою.

— Двох дівчаток не бачили?