Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

Маленьких, схожих одна на одну.

Господар байдуже знизав плечима.

— Тут різні ночують. Тиждень тому дві малечі ховалися під навісом від дощу. Вранці зникли.

Микола вже збирався йти, коли помітив біля входу стенд зі старими оголошеннями. Серед пожовклих папірців висів дитячий малюнок. Дві дівчинки тримали в руках білі лілії.

Унизу олівцем було написано: «Мамо, ми все ще тут».

Микола торкнувся паперу пальцями. Зі стелі впала крапля, розпливлася по напису. Серце боліло, але тепер він точно знав: він іде по їхньому сліду.

Пізно вночі він повернувся додому. Довго стояв біля сходів, дивлячись угору. Там, за зачиненими дверима, залишалася кімната Лідії. Три роки він не міг змусити себе зайти туди. Але тепер минуле саме вийшло до нього з туману й вимагало відповіді.

Він піднявся.

У кімнаті пахло сухими ліліями й парфумами Лідії. Запах був таким знайомим, що в Миколи запаморочилося в голові. На столику лежали дзеркало, перо й маленький записник. Він відкрив його тремтячими руками.

На першій сторінці було написано: «Любити — означає будувати заново».

Далі йшли записи. Один був датований весняним днем.

«Зустріла двох дівчаток біля старого причалу. Їхній батько п’яний, дім майже розвалився. Вони злякалися мене, але усміхнулися, коли я показала їм кошеня».

Нижче почерк ставав нерівнішим.

«Хочу розповісти Миколі, але він надто далекий від усього цього. Він не зрозуміє, що любов можна віддавати й не ставати біднішою».

Микола перегорнув сторінку.

«Відвезла дівчаток до центру. Марта вчиться читати. Ася мріє малювати. Коли я дивлюся на них, розумію, чого мені завжди бракувало. Материнства».

Ще один запис відкрив йому всю правду.

«Це діти Павла, колишнього працівника Миколи. Павло зламався, але я не вірю, що він поганий. Можливо, я маю спробувати виправити це за нас обох».

Микола сидів нерухомо. Павло. Той самий чоловік, якого він колись звільнив майже без жалю. Тоді йому здавалося, що це звичайне робоче рішення. Порушив порядок — пішов. Але тепер перед ним був ланцюг чужих бід, і на початку цього ланцюга стояв він сам.

Лідія намагалася врятувати уламки життя, якого він навіть не помітив.

Він читав до світанку. Кожен рядок ставав для нього зізнанням і вироком водночас. Над ранок із записника випав старий конверт. Усередині була адреса — без назви вулиці, лише район старих будинків, номер будівлі й кімната.

Микола одразу зателефонував Валентині.

— Ця адреса ще існує?