П’ятирічний спадкоємець мільярдера щоразу лякався, коли з’являлася бабуся, і лікар вирішив з’ясувати причину

Уранці він попрямував не до завідувача, а до архіву. За стійкою сиділа Галина Степанівна, яка пропрацювала в лікарні довше, ніж Максим займався медициною. Він попросив підняти всі папери про надходження Назара й документи супровідної особи: копію посвідчення, рішення про опіку, довіреності та довідки. Архіварка здивувалася, навіщо лікареві самому займатися роботою секретаря, але все ж дістала товсту теку.

Максим поклав на стіл шоколадку й попросив не ставити зайвих запитань. Галина Степанівна невдоволено хмикнула, поправила окуляри й почала перебирати аркуші. Опікунці було сімдесят один рік. Право піклуватися про онука вона отримала після того, як рік тому в автомобільній аварії загинули її донька й зять.

Наступний документ стосувався спадщини. Величезний родинний капітал належав дитині, але до її повноліття коштами розпоряджалася опікунка. Максим спитав, кому перейде майно, якщо Назар не виживе. Архіварка спершу відсахнулася від такого запитання, потім знайшла потрібний рядок: за відсутності прямих спадкоємців усе отримувала єдина жива родичка — та сама жінка.

— Максиме, поясни, що ти шукаєш, — тихо зажадала Галина Степанівна.

Замість відповіді він попросив копію документа опікунки. На фотографії були ті самі безбарвні очі й знайомий сивий вузол. Під знімком стояв рік народження. Максим зберіг сторінку в телефоні й покинув архів, уже розуміючи можливий мотив: поки хлопчик був живий, статок належав йому; після його смерті він переходив до людини біля ліжка.

Цей рядок не був доказом злочину, але він поєднував раніше розрізнені деталі. Незбагненні погіршення, нічна баночка, страх дитини й бездоганний спокій опікунки складалися в одну жорстоку картину. Максим боявся помилитися, однак іще дужче боявся, що зрозумів усе надто пізно…