Рідні зустріли мене запитанням, чому я живий, і цим видали плани, про які воліли б мовчати
Щоб дотягнути до моєї такої жаданої для них смерті й увесь цей час підтримувати видимість заможного життя, родина пішла на цілком безрозсудні кроки. Батько достроково закрив свій багаторічний банківський вклад. Він втратив абсолютно всі відсотки, які дбайливо збирав майже двадцять років, а на додачу сплатив банку чималий штраф за порушення умов договору.
— Дуже мудре рішення, тату, — прохрипів я, не відводячи від нього очей.
Марина зі свого боку кинула навчання на останньому курсі одного з найпрестижніших університетів. Тим самим вона позбавила себе можливості вчасно отримати магістерський диплом і одним рішенням поставила під загрозу результат багаторічного навчання, за яке батьки заплатили величезну суму.
Мама достроково розірвала договір оренди невеликого приміщення в торговельному центрі, де тримала магазин косметики. Тепер вона заборгувала власникові велику неустойку, але з гордістю кинула йому в обличчя: «Подавайте до суду, мені байдуже. Зовсім скоро я стану казково багатою».
Тієї ж ночі, вийшовши попити води, я мимоволі почув розмову батька на гучному зв’язку. Він говорив із людиною, чий голос був мені зовсім незнайомий.
— Нам життєво необхідні ще триста тисяч готівкою, — нервово, майже благально казав батько. — Гроші за сина надійдуть максимум за два-три місяці, клянуся вам!
Його співрозмовник говорив низько й грубо, з характерною хрипотою людини, звиклої вирішувати будь-які питання виключно «по поняттях». На задньому тлі ритмічно бряжчало щось металеве й приглушено гриміла важка музика, що долинала з якогось галасливого приміщення.
— Ти ж прекрасно знаєш, що буває з розумниками, які вчасно не повертають борги? — холодно протягнув незнайомець, навмисне розтягуючи слова. Погроза в його інтонації навіть не маскувалася.
— Гроші в нас будуть, особисто вам обіцяю! — раптом устряв Владислав. — У нього внутрішні органи вже майже відмовляють, чекати лишилося зовсім недовго!
Притулившись спиною до холодної стіни, я нерухомо стояв у темному коридорі. Для цих людей моє життя остаточно перестало щось означати, перетворившись на зручну фінансову заставу.
Наступного ранку сталося дещо таке, від чого кров у моїх жилах остаточно захолола. Уперше після мого повернення мама власноруч зварила мені каву в мідній турці й принесла чашку просто до вітальні. Пальці, що міцно тримали блюдце, дрібно тремтіли. Вона старанно уникала мого погляду, обережно ставлячи чашку на журнальний столик.
Напій мав зовсім огидний, різкий і гіркий присмак, що віддавав якоюсь хімією й не мав нічого спільного зі смаком свіжообсмажених кавових зерен. Я миттю все зрозумів, однак ані жестом, ані поглядом себе не виказав. Зробив вигляд, що із задоволенням відпиваю великий ковток, прикривши очі долонею, а вона пильно спостерігала з коридору, затамувавши подих. Щойно мама пішла до ванної, я безшумно метнувся на кухню й вилив смердючу рідину в мийку. На самому дні виявився підозрілий густий зернистий осад брудно-білого відтінку — підмішана речовина розчинилася лише частково. Чекати вони більше не хотіли. Рідним знадобилося штучно пришвидшити процес мого відходу.
Руки рухалися автоматично, як під час розмінування. Діставши смартфон, я зробив кілька чітких фотографій осаду з різних боків, потім обережно зішкріб залишки лезом ножа в маленький поліетиленовий пакет із герметичною застібкою. Доказ надійно сховав у потайній кишені військового рюкзака, що лежав у кімнаті…
