Рідні зустріли мене запитанням, чому я живий, і цим видали плани, про які воліли б мовчати

За кілька днів гра стала по-справжньому безжальною. Того вечора Владислав зі страшенним скандалом звільнився з роботи й заявився до нас. Він так сильно грюкнув вхідними дверима, що ледь не вибив шибку, після чого зайшов у передпокій із картонною коробкою в руках. Усередині гриміли якісь офісні горнятка, органайзери й папки. Сховавшись у густому напівмороку сусідньої кімнати, я виразно чув кожне сказане ним слово.

— Нащо мені гарувати на того придурка, якщо за якихось пів року ми всі станемо справжніми мільйонерами?! — самовдоволено проголосив він із порога й жбурнув коробку на підлогу.

Я мовчки слухав, як він, голосно регочучи, переказував Марині останню розмову з колишнім начальником.

— Той бовдур навіть не спромігся перевірити резюме, коли призначав мене керівником відділу! Половину дипломів і сертифікатів про закінчення престижних курсів я намалював у графічному редакторі, а він нічого не запідозрив! — сміявся Владислав, відверто пишаючись обманом.

— Владиславе, який же ти хитрий негідник! — жартома пожурила його Марина й захоплено захихотіла. У її голосі не прозвучало ані краплі осуду — тільки щире захоплення його нахабством.

За кілька вечорів уся родина знову зібралася за великим обіднім столом, і я вирішив іще трохи натиснути на їхнє болюче місце. Мені хотілося остаточно з’ясувати, наскільки глибоко вже проросло й укріпилося коріння їхньої чудовиської жадоби.

— Знаєте, — ніби між іншим почав я, мляво перебираючи виделкою шматочки овочевого салату, — сьогодні лікар повідомив мені дещо дивне. Останні результати аналізу крові несподівано виявилися кращими. Він припускає, що запалення в легенях може бути не таким агресивним, як ми думали спочатку…

Виделка Марини з різким гучним дзвоном ударилася об дорогу порцелянову тарілку. Здавалося, той гуркіт рознісся по всьому дому.

— Що? — Вона нервово прокашлялася, судомно натягуючи на обличчя турботливий вираз. — Тобто… лікарі в клініках же нерідко помиляються. Не треба завчасно радіти й тішити себе марними надіями.

— Саме так! Марина цілком має рацію, — негайно втрутився Владислав, і його голос звучав надто напружено. — Немає нічого згубнішого для психіки, ніж хибна надія. Треба дивитися правді в очі й готуватися до найгіршого.

Я повільно кивнув із удаваною приреченістю й опустив погляд, хоча глибоко всередині відверто насолоджувався тим, що відбувається. Подумки я повертався до того, як уже почав розпоряджатися офіційно оформленим прибутком у триста тисяч. Новий блискучий дорогий автомобіль цілий тиждень чекав на мене на закритій підземній стоянці в місті. Просторий пентхаус був повністю обставлений дизайнерськими меблями. Поки рідні думали, ніби я щодня їжджу в онкологічну клініку на довгі болісні процедури, я спокійно пив смачну каву й насолоджувався своїм справжнім комфортним життям.

Часом у нічній темряві мене все ж трохи мучило сумління через такий грандіозний обман. Але останні сумніви зникли, коли близькі взялися готувати мій похорон. Одного вечора мама зняла з верхньої полиці серванта товсту картонну теку, набиту роздруківками.

— Ми вже підібрали тобі труну, сину, — зовсім буденно й діловито повідомила вона, ніби йшлося про новий диван. На фотографії була найдешевша труна з пресованої тирси, оббита тонкою штучною тканиною. — Марина напише гарну прощальну промову. Покличемо всіх сусідів.

— Попередню угоду з похоронним агентством уже укладено. Ми домовилися, що повністю розрахуємося за послуги одразу після переказу всієї належної компенсації, — солідно пояснив батько з виглядом досвідченого фінансиста…