Він не помітив підміни: як сестра-близнючка провчила чоловіка, який кривдив її сестру

Тетяна кивнула.

Ми спустилися вниз обережно, прислухаючись до кожного звуку. Ігор все ще був у кабінеті, я чула його приглушений голос.

Підвал виявився великим, захаращеним. Старі меблі, коробки, якесь будівельне сміття. У дальньому кутку — металеві двері, майже приховані за стелажами.

— Ось, — Тетяна вказала на них. — Замок іржавий, але відкривається. Я перевіряла.

— Навіщо перевіряли? — Вона подивилася на мене довгим поглядом.

— Про всяк випадок. Раптом самій доведеться тікати.

Я підійшла до дверей, оглянула замок. Старий, радянський ще. Дійсно іржавий, але механізм працює.

— Дякую, — сказала я. — Тетяно, дякую вам.

Вона похитала головою.

— Не дякуйте. Я шість років мовчала. Шість років дивилася, як він її… — голос зірвався. — Це не спокутувати.

— Ви зараз допомагаєте. Це важливо.

Ми повернулися наверх. Тетяна пішла на кухню, а я — в спальню, чекати вечора.

Віктор Калашников приїхав о восьмій. Огрядний чоловік з червоним обличчям і гучним голосом. Вони з Ігорем замкнулися в кабінеті, звідти долинали крики, дзвін склянок, мат.

Я чекала. Сумка була зібрана, захована під ліжком. У кишені — телефон з фотографіями документів. Ключ від підвальних дверей Тетяна непомітно сунула мені перед відходом.

Об одинадцятій годині я зважилася. Спустилася сходами тихо, навшпиньки. З кабінету долинали голоси, але вже спокійніше. Вони втомилися волати. Двері в підвал були поруч із кухнею. Я відкрила їх, ковзнула всередину.

Темрява обступила з усіх боків. Телефон-ліхтарик. Промінь світла вихопив стелажі, коробки, металеві двері в кутку. Я дісталася до них. Вставила ключ, повернула. Замок скрипнув — голосно, як мені здалося. Я завмерла, прислухаючись. Тиша.

Двері відчинилися. За ними вузький коридор, земляні стіни, запах вогкості. Я ступила всередину. Коридор вивів мене до інших дверей — дерев’яних, розсохлих. Вони піддалися легко.

Свіже повітря. Нічне небо. Зірки.

Я була на сусідній ділянці — зарослій, покинутій. Порожній будинок темнів попереду. Свобода.

Я побігла. До дороги було метрів триста — через зарослий сад, повз порожній будинок, через дірку в паркані. Я бігла не озираючись, стискаючи в руці сумку з документами. На дорозі зловила попутку — стареньку «дев’ятку» з сонним водієм.

— До центру підкинете? — запитала я, задихаючись.

— Сідай.

Всю дорогу я дивилася в заднє скло — чи не їде хто слідом. Нікого. Поки нікого.

Водій висадив мене біля цілодобового магазину. Я зловила таксі, назвала свою адресу. Аліна відчинила двері раніше, ніж я встигла подзвонити. Кинулася до мене, обняла, заплакала.

— Жива… — схлипувала вона. — Господи, ти жива…

— Жива. І у мене є все, що потрібно.

Ми просиділи до ранку. Я показала їй фотографії документів, розповіла про Тетяну, про втечу через підвал. Аліна слухала, бліднучи з кожним словом.

— Це… Це серйозно?

— Він сяде, — закінчила я. — Надовго.

— А я? — Я подивилася на неї. — Ти жертва. Ти нічого не знала. І у тебе є я — свідок того, що він з тобою робив.

Аліна мовчала. В її очах боролися страх і надія.

— Він мене знайде, — прошепотіла вона. — Він завжди знаходить.

— Не знайде. Тому що у нього будуть інші проблеми.

Вранці я поїхала в поліцію. Не в місцеве відділення — туди, де у Ігоря зв’язки. В Управління економічної безпеки, до слідчих, які займаються податковими злочинами.

Мене прийняли насторожено: жінка з сумкою, без попереднього запису. Але коли я показала документи…

— Де ви це взяли? — слідчий Михайло Андрійович, літній чоловік з втомленими очима, дивився на фотографії з дедалі більшим інтересом.

— Яка різниця? Головне, це оригінали. Якщо це правда…

Він похитав головою.

— Це не просто ухилення від податків. Це організована схема. Відмивання. Тут на кілька кримінальних справ.

— Тоді заводьте.

Він подивився на мене довгим поглядом.

— Ви розумієте, що вам доведеться давати свідчення? Що ви станете свідком? Це може бути небезпечно.

— Розумію.

— І все одно хочете?