Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

А що, як це не випадково? Що, як її сюди, до цих самих рядів, привели не тільки пенсія й ключ Валентини? Тієї ночі Галина не склепила очей. Лежала в темряві, слухала, як за вікном виє вітер у дротах, і вперше за вісімнадцять років дозволила собі думати про те, про що весь цей час забороняла.

До минулого раптом виявилося рукою подати. Катя.

Катерина. Молоденька обліковиця з швейного цеху. Двадцять років.

Дві русяві коси. Кругле обличчя. Звичка втягувати голову в плечі, коли на неї підвищували голос.

Прийшла працювати за вільним наймом — тиха, старанна. А потім її засудили за розкрадання.

За нестачу, яку нібито сама й влаштувала. Готову продукцію з цеху виводили наліво: рукавиці й спецодяг — цілими партіями, мішками.

А за паперами все сходилося, бо папери були в порядку. Коли нагрянула перевірка й нестачу все-таки виявили, хтось мав за неї відповісти. І відповіла Катя.

Галина, молода, чесна, вся в службі, така, що вірила в папір як у Бога, написала доповідну. Їй принесли документи, накладні, відомості, пояснювальні. Усе сходилося до одного: винна обліковиця.

Усе було чисто, акуратно, не підкопаєшся. І Галина своєю рукою написала: «Підтверджую: викладені факти мали місце», — і поставила підпис. Вона тоді навіть не сумнівалася.

Вона пишалася, що чесно робить свою справу. Каті дали строк — невеликий на ті часи, але вона була слабенька, а ув’язнення слабких не щадить.

Вона не повернулася. Померла десь там, далеко від дому. Офіційно — від запалення легень.

У неї лишилася дитина — хлопчик місяців восьми. Його забрали в притулок для немовлят, потім перевели до дитячого будинку, і слід загубився.

До ранку Галина знала, що має робити. Вона більше не могла жити, не знаючи. Лишалася одна ниточка в те минуле…