Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Артем дивився на вовка. По його обличчю було видно, як важко йому обирати між вимогою закону й жалем.

— А якщо оформити тимчасове утримання? Поки триває лікування, — запропонував він.

— Чим він його лікуватиме? Він не ветеринар, — фиркнув Мельник.

— Я ветеринарним фельдшером 40 років відпрацював. І цього вже з того світу витягнув, — відповів Микола й показав недоїдену кашу. — Учора їсти не міг, сьогодні їсть. Тиждень — і на лапи стане.

— А далі куди його? У ліс? Він уже людини не боїться. Почне селом блукати, дітей лякати.

— Не почне. Без причини вовк на людей не кидається, — твердо заперечив Микола. — Ведмідь — той небезпечний. А вовки розумні.

— Розумні? То що ж цей розумник у капкан потрапив? — усміхнувся Мельник.

Питання вилетіло поспішно, з нервовою різкістю. Микола уважно подивився на мисливствознавця.

— А місце, де капкан стояв, вам звідки відоме?

Мельник затримався з відповіддю на секунду довше, ніж слід було.

— Та по слідах… Він же звідти прийшов.

— Немає ніяких слідів. Учора вночі мело, все занесло.

Кілька митей ніхто не говорив.

— Поки що нічого змінювати не будемо, — нарешті вирішив дільничний. — Тільки майте на увазі, Миколо Григоровичу: якщо буде скарга або щось станеться…

— Не станеться. Обіцяю.

Савчук прибрав телефон до кишені.

— Статтю я все одно напишу. Село має знати, що тут відбувається.

— Пишіть, — кивнув Микола. — І напишіть, як було: старий урятував звіра від смерті. Для забави я його не ловив.

Гості рушили до виходу. Останнім затримався Мельник, ще раз уважно розглядаючи капкан.

— Вікторе Андрійовичу, не знаєте, бува, хто в нас такі пастки ставить? — гукнув його Микола.

— Мені звідки знати? Браконьєрів повно, за кожним не встежиш, — швидко відповів той.

Мисливствознавець поспішив надвір. Старий устиг помітити, що руки в нього тремтіли.

Залишившись із Миколою, Рудий слабо заскавчав. Видно, незнайомі люди все-таки його налякали.

— Тихо. Я тебе скривдити не дам, ніхто не зачепить.

Микола приніс свіжої води, поправив підстилку.

— Думаю я, Рудий, Віктор Андрійович про твій капкан знає більше, ніж сказав.

Вовк подивився на нього розумними очима.

— От і я про те саме, — кивнув старий. — Надто вже він нервував. Та й прізвище влучне: Мельник — такий перемеле й не скривиться.

За стіною залунали жіночі голоси. Лідія Сергіївна жваво ділилася новинами з Ніною Олексіївною.

— Сама бачила! Міліція була, ще якийсь газетяр. У Миколи Григоровича звір у сараї!

— Який ще звір? — здивувалася Ніна Олексіївна.

— Вовк! Справжнісінький. Кажу тобі, бачила, як вони звідти виходили. Бліді всі!

Микола зітхнув. До ранку село дізнається, а йому додасться клопоту.

— Тримайся, Рудий. Схоже, найцікавіше тільки починається.

Через три дні після візиту Рудий уже впевнено тримав голову. Напередодні навіть спробував підвестися на три здорові лапи, але відразу впав назад. Микола міняв пов’язку й умовляв його:

— Зачекай, не квапся. Кістка швидко не зростеться. Ще тиждень-другий — і бігатимеш.

Під час обробки лапи вовк більше не скавчав і не здригався. З кожним днем він дедалі спокійніше довіряв старому.

— Гоїться добре. Нагноєння минуло, набряк менший. Міцний у тебе кістяк, Рудий.

У відповідь звір лизнув йому руку. Микола щоразу дивувався цій вдячності: дикий хижак поводився з ним, як домашній собака.

У мисці тепер був м’ясний бульйон із шматочками вареної яловичини. Рудий їв охоче, хоча Микола, як і раніше, давав невеликі порції.

— Одужуєш потроху. Уже ребра не так випирають.

Старий вмостився поруч на старому табуреті й дивився, як їсть вовк. За сарайною стіною гуляли грудневі вітри; тут було тепло й затишно.

— Хочеш, про Таню тобі розповім? Про дружину мою.

Рудий підвів голову, уважно дивлячись на нього бурштиновими очима.

— Ми з нею 45 років прожили разом, — почав Микола. — Зовсім молодими побралися: мені тоді було 23, а Тані — 21. Дітей у нас так і не з’явилося, не судилося.

Микола помовчав, перебираючи минуле.

— Тільки журитися через це ми не стали. Нам двом одне одного вистачало. Таня працювала вчителькою в місцевій школі, я — у ветлікарні. Так і жили всі ці роки: добре, дружно…