Сестра запропонувала помінятися місцями, щоб мій чоловік нарешті зіткнувся з наслідками своїх вчинків

Марта вміла відійти, зібратися і повернутися рівною. Напевно, без цього на її службі не можна. Але я знала її з першого вдиху й бачила: цей спокій коштував їй зусилля.

Ми просиділи до темряви.

Кирило подзвонив о восьмій. Я не взяла слухавку. Написала: «Болить голова. Не сьогодні».

Він відповів коротким: «Ок». Не спитав, що зі мною. Не побажав відпочити.

Марта взяла мій телефон і прочитала листування. Дозволу не питала. Я не зупинила її. У той момент мені було майже байдуже. Нехай дивиться. Нехай знає.

Вона гортала довго, без виразу, потім поклала телефон на стіл.

— Де гроші?

— У нього все. Він веде рахунки. Мені переказує, скільки вважає за потрібне.

— Квартира?

— Оформлена на нього. Він казав, так простіше. Документи, податки, вся ця паперова метушня.

— Машина?

— Його.

— Що твоє?

Я замислилася.

— Ноутбук. Одяг. Книжки.

Марта мовчки потерла перенісся. В обличчі її майже нічого не змінилося, але я побачила: усередині вже щось вирішилося.

Пізніше, коли розмова почала вичерпуватися від утоми, Марта підвелася й пройшлася квартирою. Повільно, уважно, ніби читала простір.

У передпокої вона зупинилася біля шафи. Ручка там давно бовталася на одному гвинті.

— Коли зламали?

— Пів року тому. Мабуть.

Вона пішла далі.

У спальні подивилася на дорогий годинник Кирила на тумбочці, телефон на зарядці, склянку води біля його боку ліжка. Його подушка лежала широко, впевнено. Мій бік був притиснутий до краю, як у гостя, який не хоче займати зайвого.

Марта це побачила й запам’ятала.

У вітальні вона затрималася біля бару. Кілька дорогих пляшок, одна почата. Жодних коментарів. Лише погляд.

Коли ми повернулися на кухню, я знову заварила чай. Марта дістала з рюкзака невелику рамку, загорнуту в тканину, і поставила на стіл.

Я впізнала фотографію відразу.

Нам років вісім. Ми з Мартою стоїмо по обидва боки від батька. Він у офіцерській формі, серйозний, але очі сміються. Ми в однакових світлих сукнях — мама любила вдягати нас однаково.

— Звідки вона в тебе? — спитала я.

— Завжди зі мною.

Марта дивилася на знімок.

— Пам’ятаєш, що він нам казав?

Я пам’ятала. Тільки не хотіла вимовляти.

— Якщо хтось піднімає на тебе руку, ти не зобов’язана терпіти, — сказала Марта. — Він казав це нам обом. Обом, Олено.

— Я не забула.

— Забула.

— Ні. Просто… перестала вірити, що це стосується мене.

Марта підвела очі.

— Коли довго живеш так, — продовжила я, — починаєш думати, що, мабуть, винна сама. Що якби була спокійніша, розумніша, краща, він би не зривався. Потім звикаєш. І найстрашніше навіть не коли боляче. Найстрашніше — коли біль перестає дивувати.

Марта довго мовчала.

— Коли він повернеться?

— Зазвичай о сьомій. Іноді пізніше.

— Сьогодні де?

— Не знаю. Я не питала.

Вона прибрала фотографію назад.

— Я залишуся в тебе на кілька днів.

— Він не…

— Олено.

Вона подивилася на мене так, що я замовкла.

— Я залишуся.

Це не було запитанням…