Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

— Назаре! Назарку! Та що ж це таке!

Він почув цей крик уже ніби крізь воду. А потім усе згасло.

Коли Назар знову розплющив очі, над ним було не зле обличчя баби Галі, а втомлене, добре, з тривожними зморшками біля очей. Лариса Степанівна, місцева фельдшерка, сиділа поруч із ліжком і тримала пальці на його зап’ястку.

— Отямився, голубчику? — тихо сказала вона. — Налякав ти нас. Галина Миронівна до мене прибігла біла як полотно, все повторювала: «Хлопчині зле, він упав». Ну-бо, розповідай, що сталося?

Назар спробував підвестися, та Лариса Степанівна м’яко, проте твердо поклала його назад.

— Лежати. Головою вдарився, жарти тут погані. З ким зчепився?

Хлопець помовчав. Говорити не хотілося, але й брехати Ларисі Степанівні він не міг.

— З Артемом Середою.

— Через що?

Назар відвернувся до стіни.

— Він сказав, що я приблудний. Що мама мене не від чоловіка народила, а від того приїжджого, про якого всі пліткують. Сказав, що я такий самий чужий, як він. Я й ударив.

З кухні долинув різкий зітх. Баба Галя, звісно, слухала кожне слово.

— Ще й Середу зачепив! — вигукнула вона, заходячи до кімнати. — Хороший хлопець, не те що ти! І сказав він, між іншим, правду. Підкидьок ти, ось хто!

Лариса Степанівна різко обернулася.

— Галино Миронівно, діти жорстокі з незнання, а ви доросла жінка. Ви йому рідня, а не сусідка біля тину. Замовкніть хоча б зараз.

— А що, неправда? — не вгамовувалася та. — Марина з чоловіком жила, а чутки по селу які ходили? Мені тепер за її гріхи відповідати?

Фельдшерка махнула рукою, не бажаючи продовжувати цю розмову при дитині. Вона дістала з сумки ліки, обробила Назарові садна, зробила укол і дочекалася, поки повіки хлопця знову зімкнулися.

Лише коли його дихання стало рівним, Лариса Степанівна вийшла на кухню, де Галина Миронівна з похмурим виглядом мішала суп…