Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Минув рік.

Напередодні великого весняного свята в рідне село в’їхав старий запилюжений седан. Назар вийшов із нього, потягнувся після довгої дороги й на мить завмер. Усе було знайоме: криві паркани, яблуні біля хат, курна вулиця, запах сирої землі. Тільки він сам уже не був тим хлопчиськом, який колись ішов звідси з опущеною головою.

Мати Ярини, Раїса Іванівна, якраз проходила повз. Упізнала його, примружилася й усміхнулася з насмішкою.

— Ба, Назар? Повернувся, значить? Дивлюся, справи в тебе не дуже, раз на такій розвалюсі прикотив.

— Добридень, тітко Раїсо, — спокійно сказав він. — Живу потроху. Приїхав могили рідних провідати. Як Ярина?

Жінка відразу випрямилася, ніби тільки й чекала цього запитання.

— Заміжня моя Яриночка. За Артемом Середою вийшла. Другу дитину чекають. Машину нещодавно нову взяли. Артем тепер бригадир, заробляє пристойно. Так що все в неї добре.

— Радію за неї.

Раїса Іванівна оглянула його з голови до ніг.

— А ти, мабуть, десь на підробітках перебиваєшся? Ну й правильно, що моя донька тебе не чекала. Розумна дівка, долю собі не зіпсувала.

Назар ледь помітно всміхнувся.

— Мабуть, ви маєте рацію.

Він сів назад у машину й поїхав на кладовище. Дорогою спіймав себе на тому, що слова Раїси Іванівни більше не печуть. Раніше він би переживав, доводив, злився. Тепер лише відчував утомлену порожнечу.

Він був певен, що знайде могили матері й бабусі зарослими травою. Та, підійшовши ближче, зупинився здивовано. Земля була прибрана, огорожа вимита, біля пам’ятників стояли свіжі квіти…