Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

— Не сподівався? — пролунав за спиною старечий голос.

Назар обернувся. Стежкою йшов дід Остап, сусід із дальнього кінця вулиці, сухий, зігнутий, але все такий же пильний.

— Добридень, — сказав Назар. — Це хто ж доглядає?

Старий примружився.

— А я дивлюся, ти чи не ти. Змужнів. Ми тут гадали, куди пропав. Галина-то хату продала, до дітей подалася, а діти її швидко в заклад для старих визначили.

Назар похолов.

— Баба Галя там?

— Там. Мені Соломія розповідала. Пам’ятаєш таку? Донька шкільної прибиральниці.

— Соломія? — Назар відчув, як серце вдарило сильніше. — Вона де зараз?

— У районній лікарні працює, медсестрою. Матір поховала, сама лишилася. Заміж не вийшла. Вранці на роботу, увечері з роботи, а ще по селу старих обходить: кому укол, кому перев’язку, кому просто тиск поміряти. І за твоїми могилками вона дивиться. Добра душа, тільки щастя їй мало дісталося.

Назар довго дивився на чисту огорожу, на квіти, на акуратно прибрану суху траву.

— То це вона…

— Вона, — кивнув дід Остап. — Ну, піду я, засидівся з тобою. Бувай, Назаре.

Назар лишився біля могил. Він сів на лавку, провів долонею по холодному каменю й раптом згадав світлу сукню біля клена, хустинку біля шкільного паркану, сірі очі, які завжди бачили його справжнім, навіть коли він сам себе не бачив.

Того дня він не пішов у стару хату. Посидів біля матері й бабусі, а потім поїхав. А за два дні, коли село відпочивало після свята, біля дому Соломії зупинилася дорога іномарка…