Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Усю ніч він блукав вулицями. Сідав на лавки, знову вставав, ішов уздовж порожніх вітрин, повз зачинені кав’ярні, повз будинки, де за вікнами спали люди, у яких, певно, були сім’ї й минуле без брудних прізвиськ.

— Чому тепер? — шепотів він у темряву. — Чому, коли я майже навчився жити?

Уранці Назар прийшов в офіс і написав заяву на звільнення. Він не хотів чути, що в Олега Павловича не було інших дітей, що два його шлюби розпалися, що робота давно замінила йому дім. Йому було байдуже. Надто багато років ця людина була відсутня, щоб тепер просто ввійти й назвати себе батьком.

Назар зібрав речі на знімній квартирі й зателефонував господині, щоб розрахуватися. Та коли у двері подзвонили, на порозі стояли Павло Данилович і Людмила Андріївна. Обоє виглядали змученими.

— Назарку, — сказала Людмила Андріївна, — вислухай нас. Тільки вислухай.

Він хотів відмовити, та стара так тремтіла, що Назар мовчки відступив. Слідом за ними зайшов Олег Павлович. Він зупинився біля дверей, не наважуючись зробити крок далі.

— Прости мене, сину, — сказав він. — Я не маю права вимагати, але проситиму, доки житиму.

Розмова тривала довго. Павло Данилович зізнався, що вони з дружиною колись відштовхнули Марину, тиснули на сина, вважали її негідною. Людмила Андріївна плакала так гірко, що Назар не зміг лишитися кам’яним. Олег Павлович говорив мало, але кожне слово ніби виривав із грудей.

Назар сам наполіг на перевірці батьківства. Коли результат підтвердив очевидне, він довго сидів із аркушем у руках, не в силі ні радіти, ні злитися.

— Я не можу одразу, — сказав він Олегові Павловичу. — Не називайте мене сином так легко. Мені потрібен час.

— Я чекатиму, — відповів той. — Скільки знадобиться…