Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Ярина в цей час котила вулицею дитячий візочок. Вона першою побачила машину й мимоволі сповільнила крок. Дверцята відчинилися, і з салону вийшов Назар — високий, спокійний, у дорогому пальті, з величезним букетом троянд у руках.

Ярина впізнала його не відразу. А коли впізнала, обличчя її змінилося. Вона зупинилася біля паркану, ніби чекала, що він подивиться на неї, підійде, скаже хоч слово. Та Назар пройшов повз, не затримавши погляду.

Він зайшов у двір Соломії. Двері хати були прочинені. Вона вийшла на ґанок у простій сукні, з утомленим обличчям після зміни, й завмерла.

— Назаре…

Він простяг їй квіти.

— Солю, я приїхав по тебе.

Вона не відразу взяла букет. Лише дивилася на нього, як на сон, який страшно сполохати.

— Мені сказали, що ти приїздив і навіть не зайшов. Я подумала… — голос її здригнувся. — Подумала, що ти забув.

— Не забув. Просто мав зрозуміти, з чим прийшов. — Назар ступив ближче. — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Обіцяю берегти тебе й любити до кінця життя. Не так, як красивими словами кажуть, а по-справжньому. Щодня.

Соломія притисла букет до грудей. Губи її затремтіли, очі наповнилися слізьми.

— Назаре, ти ж розумієш, що я чекала на тебе все життя?

— Тому й питаю: згодна?

Вона кивнула й заплакала вже не від болю, а від такого щастя, яке довго стояло на порозі й нарешті увійшло в дім.

Сусіди визирали з хвірток. Ярина все ще стояла на дорозі, бліда, з рукою на візочку. Вона бачила, як Назар дбайливо посадив Соломію в машину, як зачинив за нею дверцята, як навіть не озирнувся на чужі погляди…