Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

— От тобі й приблудний, — шепотілися люди біля парканів. — От тобі й чужий хлопчисько.

Ярина повернулася додому й зачинилася в кімнаті. Вона плакала тихо, уткнувшись обличчям у подушку, щоб ніхто не почув. Увечері їй належало знову зустрічати Артема, який зранку пішов святкувати з друзями й напевно повернувся б п’яним, дратівливим, гучним.

Вона думала про Назара й Соломію, які зараз, мабуть, сиділи в гарному ресторані, говорили одне з одним спокійно й щасливо. І найгіркіше було те, що Назар справді не згадає про неї. Не з помсти. Просто тому, що в його житті нарешті з’явилося те, що виявилося дорожчим за стару мрію.

Назар і Соломія були щасливі. Щасливі не галасливо, не напоказ, а глибоко, з вдячністю за кожен день, у якому більше не треба було доводити своє право бути коханими.

За рік Назар відремонтував стару бабусину хату й з’єднав її з домом Соломії. Тепер там часто збиралася вся родина: Олег Павлович, який усе ще вчився бути батьком і робив це обережно, Павло Данилович і Людмила Андріївна, що не втомлювалися дивитися на онука, Соломія, яка чекала первістка, і Галина Миронівна.

Назар забрав бабу Галю з закладу для старих. Вона плакала, тримала його за руки й усе повторювала:

— Назарку, рідненький, прости мене. Я ж не заслужила.

Він не говорив гучних слів. Просто привіз її додому, посадив біля вікна, укрив пледом і наказав не плакати. У його серці ще лишалися шрами, та тепер поруч були люди, які допомагали їм загоюватися.

Сусіди знову хитали головами, тепер уже заздрісно. А Назар лише усміхався. Він більше не був чужим. Він був сином, чоловіком, онуком, майбутнім батьком і людиною, яка нарешті знайшла своє місце.

І вперше за все життя він знав: щастя не треба випрошувати. Його можна збудувати самому — тихо, терпляче, міцно.