Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— Так. Але Тимоша непокоїться. Шукає тебе, схоже. На голос реагував раніше, пам’ятаєш? Я вмикав записи з камер, де ти говориш. Заспокоювався. Зараз записи видалені.

— Що значить видалені?

— Архів за перші ночі зник. Разом із вихідником із Рудим. Лишилася тільки та копія, що в мережі.

Марія повільно сіла на край ванни.

— Хто видалив?

— За журналом — адміністратор. Сьогодні о шістнадцятій сорок.

— Олена?

— Або той, хто зайшов під її обліковкою.

— Навіщо?

— Щоб не було з чим порівняти. Щоб не дізнатися, хто завантажував оригінал.

Марія мовчала. У голові несподівано спливла деталь: на опублікованому ролику в кутку мигнула її куртка. Але вона пам’ятала ту ніч. Вона сиділа біля правої стіни, а камера, здається, показувала інший кут. Чи ні? Вона тоді була втомлена. Надто багато ночей без сну.

— Вікторе Андрійовичу, — сказала вона, — у вас є хоч якась копія?

— Ні. Я не встиг.

— А в Павла?

— Тільки перегляд був.

У слухавці почувся глухий звук, ніби Литвин ударив кулаком по столу.

— Пробач. Треба було зберегти раніше.

Марія дивилася на кахляну стіну, де одна плитка була з тонкою тріщиною від підлоги до середини.

— Зачекайте, — сказала вона повільно. — А камери спостереження пишуть тільки в архів центру?

— Так.

— Усі?

— Що всі?

— У нас же була камера для волонтерського проєкту. Маленька, на штативі. Ми ставили її в карантині для лисеняти, коли основна сліпила.

Литвин замовк.

— Її прибрали.

— Куди?

— У шафу в оглядовій, здається.

— А карту пам’яті?

Тиша стала такою довгою, що Марія почула, як на кухні Артем перестав ходити.

— Я перевірю, — сказав Литвин.

Ця маленька камера виявилася тим самим забутим предметом, на який ніхто не звернув уваги.

Її справді прибрали в шафу, але не вимкнули одразу: акумулятор тримав кілька годин, а карта пам’яті була майже повна. Камера стояла криво, за коробкою з рукавичками, і знімала не вольєр, а частину оглядової кімнати. Зображення було погане, звук приглушений, але на записі за ранок публікації виразно було видно, як Микола Савчук сидить біля спільного ноутбука. Поруч із ним стоїть Олена. Вони говорять тихо, слів майже не розібрати. Потім Микола повертає екран до неї. Олена киває. Він вставляє флешку.

Але це ще не було доказом картки.

Доказ прийшов звідти, звідки його не чекали.

Рудий.

Того вечора, коли Литвин знайшов камеру, Тимоша знову відмовився від їжі. Ветеринар, уже не знаючи, що робити, попросив Марію записати голосове повідомлення. Вона записувала його на кухні, стискаючи телефон обома руками.

— Тимошо, маленький, я тут. Чуєш? Я тут. Ти їж, будь ласка. Рудий поруч. Віктор Андрійович поруч. Я повернуся. Тільки тримайся.

Вона надіслала запис і потім сиділа, дивлячись на екран, поки Литвин не написав: «Слухає. Взяв суміш».

Марія розридалася просто над столом. Артем мовчки поставив перед нею склянку води.

За пів години Литвин надіслав ще одне повідомлення: «Рудий приніс нашийник».

Вона не зрозуміла.

Потім прийшло фото.

На знімку був старий шкіряний нашийник Рудого, той самий, у якому його знайшли біля складу. Його зняли під час обробки ран і поклали в пакет із позначкою «особисті речі тварини», як у центрі називали все, що знаходили при врятованих звірах: уривки повідців, бирки, іноді записки. Рудий якимось чином дістався до відчиненої шафи в процедурній, витяг пакет і приніс Литвину. Можливо, на голос Марії розхвилювався, почав шукати її запах; можливо, просто вловив щось знайоме. У кишеньці нашийника, яку раніше сприйняли за декоративну накладку, виявився маленький пластиковий брелок із QR-кодом і майже стертим номером телефону.

Павло сфотографував код, Артем допоміг відновити частину номера через сервіс для власників тварин. Так знайшли колишню господиню Рудого — Ганну Мельник.

Вона приїхала наступного дня….